Нічні звернення в Україні давно стали частиною воєнного розпорядку. Поки за вікном тріщить мороз, країна слухає не лише підсумок дня, а й натяк на те, чи з’явився шанс на припинення вогню і бодай коротке полегшення.
У суботу Володимир Зеленський сказав, що Україна очікує від Сполучені Штати більше інформації щодо подальших мирних переговорів і готується до нових зустрічей уже наступного тижня.
Його формулювання прозвучало як сигнал: запланована на неділю зустріч у Об’єднані Арабські Емірати може не відбутися, хоча сторони вже мали раунд перемовин тиждень тому. У дипломатії така пауза часто означає перезбір позицій, а не відмову від миру.
За оцінкою «Дейком», нині ключове не місце на мапі, а темп мирного процесу: коли переговорний формат «пливе», зростає ризик, що ініціатива перейде до того, хто краще керує часом, інформацією та очікуваннями суспільств.
Минулого тижня в Абу-Дабі перемовини завершилися без прориву, але з обіцянкою продовження; саме тому будь-яка зміна графіка читається як тест на здатність посередників утримати сторони за столом.
Центральний вузол — територіальне питання. Москва наполягає, щоб Київ погодився на територіальні поступки щодо Донбас, включно з районами, які РФ не контролює, а Україна відкидає «подарунок» окупанту поза полем бою.
Водночас у Кремль намагаються розширити рамку спору: радник із зовнішньої політики Юрій Ушаков заявив, що земля — не єдина нерозв’язана тема, але інших пунктів публічно не назвав.
Така двозначність — типова переговорна техніка. Коли одна сторона каже «не тільки територія», вона залишає простір для торгу про санкційний тиск, гарантії безпеки, контроль над енергетичною інфраструктурою чи механіку замороження бойових дій.
Паралельно працює американський «бек-канал». Спецпосланець Стів Віткофф у Флорида зустрічався з російським емісаром Кирило Дмитрієв і назвав розмови «продуктивними та конструктивними».
У цій конфігурації дипломатичні зусилля США стають визначальними для ритму. Київ прямо каже: готовий працювати «в усіх робочих форматах», але важливо, щоб були результати — не лише зустрічі заради зустрічей.
Фраза «робочі формати» зазвичай означає дрібніші переговорні групи: припинення вогню, гуманітарні питання, обмін полоненими, безпечні коридори, технічні параметри моніторингу. Саме там з’являються рішення, які потім можна «підписати нагорі».
Проблема в тому, що часткові домовленості без верифікації швидко стають взаємними звинуваченнями. Якщо немає чітких критеріїв порушення, механізму фіксації й відповідальності, будь-яка пауза перетворюється на медійний епізод, а не на план миру.
Для України територіальні поступки — це не лише карта, а й прецедент. Якщо погодитися на вимоги Кремля щодо «всього Донбасу», наступним кроком може стати торг за інші регіони, а міжнародне право відсунеться на другий план як «деталь переговорів».
Для Росії ж територія — важіль легітимації війни всередині країни. Навіть якщо фронт не дає швидких здобутків, вимога «віддати те, що не взято» дозволяє Кремлю продавати суспільству образ неминучої перемоги й тиснути на Київ психологічно.
Тому посередництво США наразі зосереджується на питанні «де пройде лінія», але Київ так само наполягає на безпекових гарантіях. Без них припинення вогню ризикує стати перервою для перегрупування, а не кроком до стійкого миру.
Невизначеність довкола недільної зустрічі в ОАЕ також показує: у тристоронніх переговорах легко зламати логістику рішень. Якщо сторони не синхронізують представництво й порядок денний, дипломатія провисає, а на передовій не з’являється «тиша».
Окремий маркер — тон, яким говорять сторони. Зеленський підкреслює «результативність», Віткофф — «конструктивність», Кремль — «не лише територія». Разом це схоже на торг, де кожен готує аргументи на випадок, якщо компроміс не складеться.
Найімовірніший сценарій наступного тижня — серія коротших зустрічей із більш вузькими темами. Такі перемовини менш публічні, зате продуктивніші: вони дозволяють відокремити гуманітарний трек від політичного й знизити градус взаємних ультиматумів.
Але є й ризик: затягування календаря. Коли зустрічі переносяться, суспільства втомлюються від «процесу без результату», а радикальні голоси з обох боків отримують шанс назвати дипломатію слабкістю й вимагати силових рішень.
Для Києва критично зберегти позицію України як суб’єкта, а не об’єкта торгу між великими столицями. Саме тому «позиція України» в цих заявах звучить твердо: готовність до переговорів не дорівнює готовності відступити від принципів.
Для Вашингтона — це тест ефективності: чи може посередник одночасно тримати контакт із Києвом і Москвою та не перетворити мирні переговори на нескінченний серіал. «Конструктивність» має бути конвертована в конкретні пункти, інакше її з’їсть час.
У підсумку новий раунд переговорів виглядає реальнішим, ніж «великий мирний прорив». Наступний тиждень стане перевіркою, чи здатна дипломатія перейти від заяв до механіки: графік, порядок денний, контроль, гарантії, відповідальність.
В українських містах це перевіряють простіше: чи стане менше тривог, чи стабільніше працюватиме інфраструктура, чи повернеться відчуття завтрашнього дня. Мирний процес вимірюють не лише комюніке, а й тишею вночі — якщо вона справжня.
