Цифра у 71% звучить не як статистика, а як діагноз. Вона фіксує не лише медійні звички українців, а й глибоку інерцію культурного ринку, який роками формувався під впливом російського продукту. Йдеться не про поодинокі випадки, а про системне явище: російськомовний контент продовжує залишатися частиною повсякденного споживання — від відео до музики, від серіалів до блогів.
Ця тенденція не виникла раптово. Вона є наслідком тривалої асиметрії: український культурний продукт довгий час поступався у масштабах виробництва, інвестиціях і доступності. Російський медіапростір заповнював вакуум, пропонуючи дешевший, масовий і агресивно поширений контент. Навіть після 2014 року, коли розпочалося поступове відмежування, ця інерція не зникла — вона лише змінила форму.
Після повномасштабного вторгнення ситуація мала б радикально змінитися. Частково так і сталося: українська мова посилила свої позиції у публічному просторі, зросла частка україномовного контенту, а культурна політика отримала новий імпульс. Втім, як показує нинішня оцінка, глибинні звички аудиторії виявилися стійкішими за політичні й емоційні зрушення. За попереднім аналізом «Дейком», це свідчить не про відсутність змін, а про їхню нерівномірність і незавершеність.
Проблема полягає не лише в мові, а в екосистемі. Алгоритми платформ, на кшталт відеосервісів і соціальних мереж, продовжують підсилювати російськомовний сегмент через його обсяг і взаємодію аудиторії. Користувач отримує те, що вже популярне, — і таким чином цикл відтворюється. У цьому середовищі український контент часто опиняється в менш вигідній позиції, навіть якщо його якість не поступається.
Ще один фактор — відсутність достатньої кількості конкурентного продукту в окремих нішах. Розважальний сегмент, дитячий контент, масова музика та блогінг залишаються полем, де російськомовний продукт досі має значну присутність. Український культурний ринок лише формує альтернативу, і цей процес потребує часу, інвестицій та стратегічної підтримки.
Мовна політика держави також стикається з межами впливу. Регулювання ефіру або квоти працюють у традиційних медіа, але значно слабше — в цифровому середовищі. Там вибір залишається за користувачем, а отже, питання переходить у площину культурної мотивації, ідентичності та особистого вибору. Заборона або обмеження не здатні самі по собі змінити поведінку мільйонів людей.
Ця ситуація створює парадокс: з одного боку, Україна активно декларує культурну автономію і мовну самодостатність, з іншого — значна частина інформаційного споживання продовжує відбуватися через російськомовний продукт. У довгостроковій перспективі це означає збереження впливу чужого культурного коду, навіть якщо він позбавлений прямого політичного меседжу.
Вихід із цієї залежності не може бути швидким. Йдеться про зміну структури ринку: розвиток українського контенту, підтримку креативних індустрій, інвестиції в медіа та освіту аудиторії. Важливо не лише створювати продукт, а й забезпечувати його видимість, конкурентоспроможність і сталість.
71% — це не остаточна точка, а індикатор процесу, який ще триває. Український культурний простір перебуває в стадії трансформації, де старі звички співіснують із новими орієнтирами. Питання не в тому, чи зміниться ця цифра, а в тому, якою ціною і в які терміни відбудеться ця зміна — і чи зможе країна сформувати власний, самодостатній інформаційний простір без зовнішньої тіні.