Затримання президента Венесуели американськими спецпідрозділами стало не лише гучною подією в Латинській Америці, а й маркером ширшої трансформації світового порядку. Силова акція США продемонструвала повернення до логіки сфер впливу, де великі держави навʼязують правила у власних регіонах.
Для Китаю цей прецедент має подвійне значення. З одного боку, Пекін зазнав репутаційного удару, адже операція відбулася буквально через кілька годин після зустрічі китайського високопосадовця з венесуельським лідером. З іншого — сам принцип дій Вашингтона відповідає уявленню Китаю про міжнародну силу.
Адміністрація Дональд Трамп охрестила цю логіку оновленою доктриною Монро, або так званою «Донро доктриною». Йдеться про світ, у якому Західна півкуля розглядається як зона виключних інтересів США, без огляду на позиції інших великих гравців.
Такий підхід ідеологічно близький Пекіну. Президент Китаю Сі Цзіньпін давно просуває ідею регіонального домінування великих держав, де баланс сили важливіший за універсальні правила. Події у Венесуелі лише підкріплюють цю концепцію.
Затримання Ніколас Мадуро сигналізувало Пекіну межі його впливу в Західній півкулі. Попри десятиліття інвестицій, кредити на мільярди доларів і стратегічне партнерство, Китай не зміг запобігти одностороннім діям США у регіоні.
Водночас логіка «силового порядку» потенційно вигідна Китаю в Азії. Якщо Вашингтон концентрується на Латинській Америці, його ресурси та увага відволікаються від Азійсько-Тихоокеанського регіону, де Пекін поступово розширює свій вплив.
Внаслідок авіаудару США в Катія-ла-Мар, прибережному районі на захід від Каракаса та поблизу аеропорту, було вражено триповерховий житловий комплекс — Через NYT
Китай давно критикує присутність американських військ у Японії та Південній Кореї, а також патрулювання Тайванської протоки та Південно-Китайського моря. У такій системі координат дії США у Венесуелі підривають їхні моральні аргументи проти силового тиску з боку Пекіна.
У Пекіні вважають, що норми стримування великих держав поступово еродують. Саме це, на думку китайських стратегів, створює сприятливе середовище для реалізації власних амбіцій у регіоні без серйозного міжнародного опору.
Офіційний Пекін водночас намагається контрастувати свою риторику з американською. Сі Цзіньпін просуває концепцію «сусідської дипломатії», наголошуючи на азійських цінностях, регіональній безпеці та спільній відповідальності країн Азії за власну стабільність.
Під час зустрічей із лідерами регіону Китай подає себе як передбачуваного й надійного партнера. Проте реальність демонструє інше: Пекін активно застосовує економічний тиск, торговельні обмеження та військові погрози для досягнення політичних цілей.
Нещодавні ракетні навчання Китаю поблизу Тайваню, масштабні повітряні маневри та морські патрулі стали черговим нагадуванням, що мова сили залишається ключовим інструментом регіональної політики Пекіна.
Китайська позиція щодо Тайваню формується незалежно від подій у Латинській Америці. Острів розглядається як внутрішнє питання, вирішення якого не підлягає зовнішньому втручанню, незалежно від дій США в інших частинах світу.
Президент Південної Кореї Лі Дже Мен (ліворуч) робить селфі з паном Сі та їхніми дружинами під час візиту до Китаю в понеділок — Йонхап
Історично китайські дипломати не приховували асиметричного бачення міжнародних відносин. Висловлювання про те, що «Китай — велика країна, а інші — малі», й досі відображає глибинну логіку зовнішньої політики Пекіна.
Венесуела, попри всі ризики, залишається для Китаю стратегічно важливим плацдармом у Латинській Америці. Пекін інвестував у нафтову галузь, інфраструктуру, телекомунікації та військове співробітництво, розглядаючи країну як противагу впливу США.
Однак корупція та економічний хаос у Каракасі поступово охолодили ентузіазм Пекіна. Китай фактично припинив масштабне кредитування Венесуели ще кілька років тому, намагаючись мінімізувати фінансові втрати.
Силова операція США поставила китайські активи під загрозу та продемонструвала вразливість Пекіна поза межами власного регіону. Це підкреслює ключову різницю між азійською та глобальною стратегією Китаю.
Для Сі Цзіньпіна події у Каракасі — не стільки поразка, скільки підтвердження власної картини світу. У ній великі держави диктують умови у своїх зонах впливу, а слабші змушені пристосовуватися до нової реальності.
Саме така логіка дедалі більше визначає глобальну політику. І чим активніше США демонструють готовність діяти силою поблизу власних кордонів, тим легше Пекіну обґрунтовувати власні дії в Азії як «норму», а не виняток.
