Гуркіт літака зливається з шелестом тентів: ніч у південній Газі тепла, але тривожна. Абдалла Абу Самра, 87-річний учитель на пенсії, сидить біля імпровізованого намету й знову розповідає дітям історію 1948 року. Тоді він утратив свій дім уперше. Тепер боїться — вдруге й назавжди.
За кілька тижнів до нинішньої війни родина зібралася на подвір’ї в північній Газі. М’ята пахла у вечірньому повітрі, а дід пригадував село Ірак Сувайдан, нині в межах Ізраїлю. Він зберіг найважливіше — пам’ять і ключ. Символ «права на повернення» став родинною реліквією.
Після нападу ХАМАС 7 жовтня й масованих ударів у відповідь Газа перетворилася на мапу евакуаційних коридорів, списків і наказів. Літаки скидали листівки, телефони пищали від попереджень: «Залиште район негайно». Багато хто вийшов з мінімумом речей і дверними ключами в кишені.
За оцінками ООН, близько 2 мільйонів людей — до 90% населення — були витіснені з домівок усередині смуги. Чимало родин переміщувалися по кілька разів: зі спалених кварталів до переповнених шкіл, із шкіл — до наметових містечок. Кожен переїзд зменшує надію на повернення.
Міністерство оборони Ізраїлю просуває варіанти розміщення більшості населення поблизу кордону з Єгиптом. Юристи попереджають: масове і безстрокове витіснення суперечить міжнародному гуманітарному праву. Паралельно армія готує штурм у районі Гази-сіті, знову зрушуючи лінії евакуацій.
Офіційний Єрусалим стверджує: «накази тимчасові» і покликані зменшити жертви, бо ХАМАС укорінився під житловими кварталами й інфраструктурою. Військові апелюють до дзвінків, СМС та листівок як до доказу запобіжних дій. Та для переміщених осіб «тимчасово» тягнеться вже місяцями.
Поблизу Яд Натан, Ізраїль, знаходиться місце обезлюднення палестинського села Ірак Сувайдан, де виріс пан Абу Самра — Тамір Каліфа
Керівник ООН з прав людини Фолькер Тюрк заявив: масштаб руйнувань і витіснення створюють враження цілеспрямованої демографічної зміни. Правозахисні організації говорять про можливі злочини проти людяності; уряд Ізраїлю ці звинувачення відкидає як «свідомі перекручення» мотивів та дій армії.
Риторика окремих політиків лише підсилює тривогу. Заяви про «завершення того, що лишилося від Гази» сприймаються як натяк на безповоротність. Для Абдалли це звучить знайомо: восени 1948-го люди виходили з дому «на кілька днів». Дні стали десятиліттями, ключі — символами.
Під час коротких припинень вогню частина сімей повернулася подивитися на руїни. За оцінками, ушкоджено або знищено близько 80% будівель. Світовий банк попереджає: відбудова житлового фонду може розтягнутися на десятиліття. Для людей похилого віку це синонім «не встигнути».
Онучка Гада вивезла матір і молодших родичів через Рафах, заплативши тисячі доларів. Каїр став тимчасовим притулком, а ключ від дому — єдиною матеріальною ниткою до минулого. Вона носить його в сумці, як носять талісман, що не відкриває жодних дверей, але не дозволяє забути.
Абу Самра відмовлявся виїжджати. «Досить бути вирваним із корінням», — повторював. Лише коли майже вся родина опинилася в Єгипті, погодився спробувати. Дозволу не давали: «блок без пояснень». У південній Газі він знову під тентом — слабкий, голодний і майже самотній.
Гуманітарна картина ускладнюється щоденно. Міграція, блокпости, нестача води й медикаментів створили умови для голоду. В окремих районах спостерігачі фіксують ризик голодомору. Їжа — раз на день, хліб — черствий, крупи — в дефіциті. Діти худнуть швидше за дорослих.
Палестинські жінки та діти після втечі зі своїх домівок у 1948 році з території сучасного Ізраїлю. Це переміщення, яке палестинці називають Накбою, є центральною причиною їхніх історичних образ з Ізраїлем — Беттманн/Getty Images
Родинні оповіді про 1948-й трансформуються в досвід 2024–2025 років. Тоді люди теж вірили, що це «на тиждень». Брали ковдру, трохи їжі й ключ. Сьогодні — ті самі ритуали. У наметових рядах висить зв’язка металу — не як інструмент, а як пам’ять про кімнати, що стали пилом.
Ізраїль каже, що відкривав «гуманітарні вікна» й коридори, а цивільні мають «уникати бойових зон». Активісти заперечують: коли «бойова зона» — це майже вся територія, вибору нема. «Добровільний виїзд» у спустошенні — евфемізм, коли країни не готові приймати десятки тисяч.
У публічному дискурсі знову зіткнулися дві пам’яті. Для ізраїльтян 1948-й — війна виживання. Для палестинців — Накба, травма й вимога повернення. Життєписи на кшталт історії Абу Самри містять обидві перспективи: чужа безпека стала їхньою втратою, а їхня туга — чужою загрозою.
Міжнародне право вимагає розрізняти комбатантів і цивільних, забезпечувати пропорційність ударів і гуманітарний доступ. Коли зникають школи, лікарні й мережі, зникає й довіра. Права стають мовою декларацій, тоді як люди рахують літри води й години до наступної сирени.
Повернення — слово з політики, а не з логістики. Навіть якщо завтра замовкнуть гармати, хтось має відбудувати квартали, прокласти каналізацію, знову підключити електрику. У чергах до допомоги лунає сухе: «Хто оплатить бетон? Хто поверне роки й імена на табличках дверей?».
Палестинці йдуть крізь руїни табору Джабалія на півночі Гази у квітні — Сахер Алгорра
Паралельно доживає економіка виживання. Ринки замінюють наметові лавки, готівка витончена, бартер повертається. Психологи попереджають: травма зміцнює ідентичність, але ламає довіру. Діти вчаться розрізняти звуки боєприпасів краще, ніж вірші з підручника. Це теж реальність.
Суперечки про «геноцид», «етнічне очищення» чи «законну оборону» продовжать суди й резолюції. На землі вони означають намети замість стель, розсувні двері з брезенту замість дерев’яних, і зв’язку ключів у кишені замість адреси на конверті. Політичні терміни нічого не відмикають.
У кожної родини — свій мінімум надії. Для когось — повернутися хоча б до кварталу. Для інших — поставити намет біля руїн і написати на блясі старий номер будинку. Абу Самра каже просто: «Я не поїду з Гази. Я втомився бути переселенцем від дитинства». Його ключ важить більше за хліб.
Місце для компромісу завжди пролягало між безпекою одних і правами інших. Поки світ сперечається за формулювання, табори ростуть, а коридори звужуються. Втома не приносить миру. Вона лише вчить економити слова й ділити пайок. Там, де бракує стін, відлунюють тільки імена.
Питання «де твій дім?» перестає бути географією. Для мільйонів це тепер колір тенту, запах хлорованої води, черга до роздачі й металевий холод у долоні. Коли хтось питає про завтра, відповідь звучить як обіцянка самому собі: «Ми повернемося». А поки — вижити й пам’ятати.
