Фотографія, відома як фото «Останній єврей у Вінниці», десятиліттями залишалася одним із найжахливіших візуальних символів Голокосту. На ній нацистський солдат цілиться в потилицю чоловіка над ровом, заповненим тілами. Обличчя ката й жертви стали уособленням безіменного зла, але їхні імена лишалися невідомими.
Нещодавно дослідник Меморіального музею Голокосту США Юрґен Маттеус зробив прорив, який змінює статус цього зображення. За допомогою інструментів, що використовують штучний інтелект і розпізнавання облич, йому вдалося встановити особу вбивці. Ним виявився тридцятичотирирічний Якубус Оннен, колишній учитель з прикордонного містечка Тіхельварф.
Ідентифікація стала можливою завдяки поєднанню класичних архівних методів та цифрової історіографії. Родич Оннена передав дослідникам сімейні фото, а алгоритми порівняли їх із обличчям на історичному знімку. Програма Amazon Rekognition видала збіг із імовірністю понад дев’яносто дев’ять відсотків, що стало підставою для наукового висновку.
Це дослідження виводить історію одного нацистського злочинця за рамки абстракції. Голокост кулями, який здійснювали айнзацгрупи на окупованій території СРСР, часто сприймається через статистику. Натомість встановлення конкретного імені й біографії показує, що масове вбивство здійснювали не «монстри поза людством», а цілком реальні, соціально інтегровані люди.
Біографія Оннена руйнує уявлення про нацистських катів як про маргіналів. Він походив із забезпеченої родини, викладав мови й фізичне виховання, публікувався в нацистській періодиці. До партії вступив ще 1931 року, задовго до приходу Гітлера до влади. Тобто його вибір був ідеологічним, а не вимушеним.
Важливо, що Якубус Оннен належав до СС, а згодом до підрозділів смерті, пов’язаних із концтабором Дахау та айнзацгрупою C. Саме ці формування організовували масові розстріли євреїв у Бердичеві, Бабиному Яру та інших місцях. Історики наголошують: йдеться не про «збій системи», а про людей, глибоко інтегрованих у нацистські злочини.
Довгий час вважалося, що фото зроблено у Вінниці. Однак дослідження Маттеуса, підкріплене знайденим щоденником австрійського солдата Вальтера Матерни, змістило фокус. Нині основною версією є те, що розстріл зафіксовано в місті Бердичів, у стінах колишнього монастиря, де влітку 1941 року відбувалися масові вбивства євреїв.
До ідентифікації місця долучилася спільнота OSINT-дослідників Bellingcat. Використовуючи супутникові знімки, архівні плани та сучасні фото, вони встановили конфігурацію мурів, позиції фотографа і ката. Це показує, як відкриті джерела й цифрові технології стають інструментом не лише журналістики, а й професійної історичної науки.
У цьому кейсі штучний інтелект став своєрідним мостом між приватною сімейною пам’яттю і глобальною історією. Родина Оннена десятиліттями знала про «проблемного родича», але не мала повної картини. Лише поєднання особистого архіву з алгоритмами розпізнавання облич дозволило конкретизувати його участь у нацистських злочинах.
Водночас цей успіх піднімає складні етичні питання. Ті самі технології, що допомагають викривати злочини минулого, вже використовуються спецслужбами і поліцією для тотального нагляду. Голос істориків, які працюють із такими інструментами, стає важливим у формуванні меж допустимого використання штучного інтелекту в суспільстві.
Доктор Маттеус, який отримав сімейні фотографії від живого родича пана Оннена, що допомогли підтвердити його присутність на фотографії — Мел Хекер
Для галузі досліджень Голокосту цей кейс має подвійне значення. По-перше, він підтверджує тезу про те, що нацистські злочини здійснювали не «психопати-одинаки», а добре освічені, соціально адаптовані люди, чию свідомість роками формувала пропаганда. По-друге, він показує, що навіть через вісімдесят років можна розширювати доказову базу.
Класичні праці, як-от книга Крістофера Браунінга «Ordinary Men», довели, що чимало виконавців масових розстрілів діяли не з особистої ненависті, а з перекрученої «службової відповідальності». Історія Оннена підкріплює цей висновок: учитель, чоловік, автор дрібних текстів перетворився на кадр СС, а потім — на виконавця масового вбивства.
Роль фото як доказу також змінюється. Спершу воно працювало як універсальний, анонімний образ Голокосту. Тепер, коли встановлено особу ката і місце злочину, воно стає елементом конкретної справи. Це посилює юридичну й моральну вагу зображення, перетворюючи абстрактну жорстокість на конкретний епізод історії.
Постає й питання жертви, яка на фото дивиться в камеру з виразом зневаги і відчаю. За словами дослідників, які працюють із технологіями розпізнавання облич, якість зображення жертви навіть вища, ніж обличчя ката. Теоретично це дає шанс ідентифікувати його, якщо колись з’являться відповідні до воєнні світлини з єврейських громад.
Однак тут можливості штучного інтелекту впираються в масштаби катастрофи. Більшість єврейських родин Бердичева та інших міст, де діяли айнзацгрупи, були фізично знищені. Архіви сімейних фото зникли разом із носіями. Тож перспективи знайти зображення цієї людини, які могли б стати базою для пошуку, залишаються мінімальними.
Не менш важливим є питання сприйняття таких знімків. Як нагадують історики, багато нацистських військових сприймали фотографії розстрілів як «трофейні картинки», майже як порнографію насильства. Те, що сьогодні для нащадків є доказом нацистських злочинів, для тодішніх виконавців було матеріалом для похмурого хизування.
Символічний вимір історії доповнює творчість Василя Ґроссмана, чия мати була вбита в Бердичеві в 1941 році. У романі «Життя і доля» він художньо описує долю єврейських громад, які опинилися під окупацією. Тепер, коли встановлено більше деталей про конкретний розстріл у цьому місті, літературний образ отримує додатковий історичний контекст.
Ідентифікація Якубуса Оннена ставить перед суспільством питання про відповідальність наступних поколінь. Родичі, які надали фото, прагнули розібратися з темною спадщиною своєї родини. Такий крок контрастує з повоєнною практикою замовчування, коли в багатьох німецьких домівках імена катів воліли не згадувати.
У ширшому вимірі ця історія демонструє, що нацистські злочини — це не «закінчена сторінка», а поле активної роботи пам’яті. Кожен новий архів, кожна цифрова технологія можуть відкрити імена там, де раніше були лише силуети. Це важливо не лише для істориків, а й для сучасних дискусій про геноцид, масове насильство і відповідальність держав.
Використання штучного інтелекту для розслідування злочинів минулого піднімає й питання стандартів доказовості. Історики підкреслюють, що жоден алгоритм не може бути єдиним джерелом істини. Саме поєднання архівів, свідчень, контексту й цифрових інструментів створює переконливу реконструкцію подій.
Для України ця історія має додатковий вимір. Бердичів, як і інші міста, де відбувався Голокост кулями, є частиною нашого власного ландшафту пам’яті. Усвідомлення того, що світові технологічні компанії, міжнародні інституції та незалежні дослідники повертають імена жертвам і злочинцям на нашій землі, посилює відчуття спільності історичної відповідальності.
Зрештою, кейс фото «Останній єврей у Вінниці» показує, що боротьба за історичну правду триває навіть тоді, коли свідків уже немає. Голокост, нацистські злочини та їхні виконавці залишаються предметом не лише пам’яті, а й активного дослідження, у якому штучний інтелект стає інструментом не забуття, а точнішого бачення минулого.
