Для традиційних союзників Вашингтона в Західній Європі та Східній Азії політика Дональда Трампа означає нестабільність і ризики. Та для держав між Росією та Китаєм ситуація інша: вони бачать у Трампі шанс посилити власний суверенітет і маневр між трьома центрами сили. Показовим став перший в історії прийом усіх п’яти лідерів Центральної Азії у Білому домі.
Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан десятиліттями залишались у тіні Москви й Пекіна, але зараз активно формують новий канал до Вашингтона. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв відкрито заявляє, що США «мають право бути присутніми» в його країні.
Він схвально оцінює торгове перемир’я Трампа з Китаєм і контакти з Путіним, бо це зменшує ризик фронтальної конфронтації, у якій Астана опинилася б між двох вогнів. Для Кремля Центральна Азія — «природна сфера впливу».
Але війна проти України, санкції та військові провали підірвали образ Росії як гаранта стабільності, посиливши прагнення еліт регіону до політики множинного вирівнювання між США, Росією та Китаєм. На цьому тлі зустрічі з Трампом, як зазначають аналітики, стають демонстрацією «самостійної агенції».
Сам факт появи в Овальному кабінеті сигналізує Москві: навіть пострадянські держави мають альтернативні опори, і Кремль не є єдиним центром тяжіння. Історія з Вірменією та Азербайджаном підкреслює зміну ролей.
Мирова декларація в Білому домі і передача США прав на розвиток транзитного коридору, символічно названого «Маршрут Трампа», показали, як Вашингтон витісняє Росію з функції посередника на Південному Кавказі.
Навіть Білорусь, формально найближчий союзник Москви, отримала вікно можливостей. Адміністрація Трампа використовує Мінськ як канал до Кремля, пропонуючи часткове зняття санкцій в обмін на звільнення політв’язнів, попри те що репресивний апарат Лукашенка нікуди не зник.
Ключова відмінність нинішнього етапу — відмова від пріоритету прав людини. Якщо за Обами й Байденом зустрічі «С5+1» супроводжувались риторикою про демократію та реформи, то нині акцент зміщено на угоди: енергетика, логістика, мінеральні ресурси, штучний інтелект. Центральноазійські лідери, за оцінками експертів, комфортніше почуваються у такому «транзакційному світі».
З Трампом можна говорити про контракти, а не про тортури в тюрмах, цензуру ЗМІ чи переслідування опозиції — це ідеальний формат для авторитарних режимів. На бізнес-форумі у Вашингтоні посадовці й менеджери обговорювали угоди під джаз і селфі.
Казахстан та Узбекистан оголошують покупки літаків Boeing, сільгосптехніки John Deere, американських залізничних послуг, а також плани придбати до 2 мільярдів доларів AI-чипів у зв’язці з OpenAI і Nvidia. Такий «геоекономічний шопінг» вирішує одразу кілька задач. По-перше, забезпечує країнам Центральної Азії доступ до західних технологій.
По-друге, демонструє Москві й Пекіну, що їхній вплив обмежений і може бути врівноважений американськими інвестиціями та безпековою співпрацею. США натомість отримують доступ до критично важливих ресурсів.
Тунгстен, уран, рідкісноземельні метали, транзитні маршрути в обхід Росії — усе це вписується в ширшу стратегію Вашингтона зі зменшення залежності від Китаю і посилення контролю над ланцюгами постачання. У цьому контексті кооперація з авторитарними режимами стає прийнятною ціною.
Про законопроєкт у Казахстані проти «ЛГБТ-пропаганди», який повторює російські практики, чи про рейтинг Туркменістану нижче Північної Кореї майже не згадують під час самітів. Для України така конфігурація несе подвійний ефект.
З одного боку, послаблення монополії Росії в пострадянському просторі об’єктивно зменшує геополітичний простір Кремля.
З іншого — надмірний акцент США на «угодах без цінностей» може розмити пріоритет підтримки Києва на користь інших компромісів із Москвою. Трампова логіка «бізнес понад усе» збігається з інстинктами багатьох еліт у Центральній Азії й на Кавказі.
Їх влаштовує світ, де геополітика — це аукціон між Вашингтоном, Москвою і Пекіном, а права людини та демократія — другорядний фактор, яким можна пожертвувати заради інвестицій та безпекових гарантій. У підсумку ми бачимо формування нової моделі багатовекторності.
Країни, що колись сприймалися як «задній двір» Росії чи буфер для Китаю, починають використовувати США як третій стовп власної зовнішньої політики — без реальних демократичних перетворень, але з максимально прагматичним торгом.
