У Давосі 2026 року прозвучало те, що багато хто відчував, але не хотів формулювати. Дональд Трамп зі сцени Всесвітнього економічного форуму фактично попрощався з роллю США як охоронця ліберального порядку, що тримався після Другої світової.
Його теза була проста й різка: Америка більше не «платитиме» за глобалізацію ринком і безпекою, якщо союзники не компенсують це поступками. Тарифи США він описав як ціну доступу до «країни 300 мільйонів споживачів».
У промові Трамп повторював, що «весь світ користувався США», і підв’язував до цього нову торгову війну. Для Європи це прозвучало як попередження: правила міжнародної торгівлі більше не гарантія, а інструмент тиску.
За попереднім аналізом Дейком, у Давосі було озвучено не стратегію, а зміну жанру: замість «партнерства» — транзакція, замість «норм» — тарифний важіль. Це робить глобальну економіку більш крихкою навіть без нових санкційних пакетів.
Контраст із 2017 роком був майже театральний. У тій самій залі Сі Цзіньпін колись застерігав від протекціонізму як «темної кімнати», де разом із дощем відсікають світло й повітря. Цю цитату Давос пам’ятає досі.
Тоді Китай просив визнання як «дорослий у кімнаті» глобалізації. Сьогодні, коли США публічно відступають, Пекін отримує шанс — бодай риторичний — очолити порядок денний: багатосторонні інституції, торгівля, інвестиції, клімат.
Парадокс у тому, що довіра до Китаю обмежена. Західні уряди критикують субсидії, нерівні умови доступу на ринки, технологічний контроль і репресивні практики. Але Давос живе порівняннями, і нині порівняння працює проти Вашингтона.
Промову Трампа підсилив ще один сигнал із команди: міністр торгівлі Говард Латнік у Давосі назвав глобалізацію провалом для Заходу й США. Це не випадкова репліка, а ідеологічна рамка другої каденції.
Коли офіційний Вашингтон оголошує глобалізацію «помилкою», він вивільняє простір для інших центрів тяжіння. Китай не мусить бути «ідеальним», щоб виграти: достатньо бути передбачуванішим у правилах гри, ніж Білий дім у режимі імпульсу.
Відчуття імпульсу підкреслив і гренландський сюжет. Того ж дня Трамп спочатку жорстко тиснув на союзників, а ввечері заявив про «рамкову угоду» й тимчасову відмову від тарифних погроз у цій темі. Сигнал: мита — переговорна дубина.
Для бізнесу це гірша новина, ніж сам тариф. Високі ставки можна закласти в ціну, а от непередбачуваність руйнує ланцюги постачання, інвестплани й страхує ризики надмірною «надбавкою за політику» в контрактах.
«Усі скористалися перевагами Сполучених Штатів», – заявив президент Трамп аудиторії на Всесвітньому економічному форумі в середу — Даг Міллс
Європа в такій конфігурації шукає нові точки опори. Вона публічно тримається за правила, кліматичні цілі та багатосторонність, навіть якщо сама часто сперечається про протекціонізм. Це робить її природним співрозмовником Китаю — але не без застережень.
Найбільший клин між ЄС і Пекіном — Україна. Небажання Китаю прямо засуджувати агресію Росії лишається токсичним для європейської політики, яка сприймає війну як загрозу безпеці континенту. Тому «євразійська згода» має стелю.
Та навіть із цією стелею Китай виграє тактично: він може пропонувати «мову стабільності» тим, хто втомився від американських ультиматумів. На ринках інколи перемагає не той, кому довіряють морально, а той, кого легше прорахувати.
Енергетична частина промови Трампа лише підсилила цю логіку. Він висміював «зелений курс» Європи, тоді як Китай за останні роки став фабрикою відновлюваної енергетики — від батарей до сонячних панелей — і продає це світу як індустріальну норму.
Отже, виникає нова геоекономіка: США пропонують силу ринку через тарифи, Китай — силу виробництва через масштаб. Європа між ними намагається зберегти правила міжнародної торгівлі, але мусить одночасно захищати свої заводи й робочі місця.
На цьому тлі промова канадського прем’єра Марка Карні звучала як інструкція для «середніх держав». Він говорив про «розрив» світового порядку і потребу коаліцій, щоб не опинитися «в меню» великих. Трамп, навпаки, згодом публічно його принизив.
Це ще один механізм китайського виграшу: коли США сваряться із союзниками, Пекін не мусить їх «переманювати» — достатньо дочекатися, поки вони почнуть диверсифікувати ризики самі, відкриваючи додаткові ринки й формати співпраці.
Чи означає це «кінець Заходу»? Ні. Але означає кінець автоматизму: те, що колись називалось Пакс Американа, тепер потребує щоденного підтвердження, а кожна нова тарифна погроза з’їдає кредит довіри.
У короткій перспективі світ побачить більше угод «під страхом»: тарифні винятки, квоти, персональні «знижки» для правильних партнерів. У середній — більше регіональних блоків, локалізації виробництва й прагнення зменшити залежність від одного ринку.
У довгій перспективі головна ставка — інституції. США або повернуться до ролі архітектора правил, або остаточно стануть їхнім найвпливовішим порушником. Якщо друге — Китай отримає простір, щоб писати стандарти в торгівлі, технологіях і «зелених» ланцюгах.
Нинішній Давос показав: лідерство в глобальній економіці — це не лише ВВП, а здатність переконати інших грати за спільними правилами. Трамп у цій промові відмовився від останніх залишків такого переконання. І саме тому Китай, попри всі підозри, виглядає бенефіціаром.
