Джорджа Мелоні поставила незручне питання для європейської дипломатії: хто саме має право говорити з Росією від імені Європи. Італійська прем’єрка заявила, що у майбутніх переговорах щодо завершення війни проти України ЄС потребує єдиного уповноваженого представника, а не клубу кількох великих столиць.
Це не заперечення підтримки Києва. Мелоні залишається однією з найпослідовніших правих союзниць України в Європі. Але її заява б’є по іншій проблемі: якщо переговори з Москвою стануть реальністю, Європа ризикує знову говорити кількома голосами, тоді як Росія говоритиме одним.
Приводом стала лондонська зустріч Володимира Зеленського з лідерами Великої Британії, Франції та Німеччини. Цей формат підтримав прямий діалог України й Росії за активної участі США та Європи для досягнення припинення вогню, але сам склад зустрічі одразу показав межу представництва.
За оцінкою Дейком, Мелоні намагається не зруйнувати європейську дипломатію, а розширити її легітимність. Рим не хоче, щоб майбутній мирний процес виглядав як справа Парижа, Берліна й Лондона з додаванням України, тоді як решта Європи отримає готовий результат.
У цій позиції є і принцип, і політичний розрахунок. Принцип полягає в тому, що війна Росії проти України змінила безпеку всього континенту, а отже рішення про мир не можуть належати лише найсильнішим столицям. Розрахунок — у тому, що Італія не хоче бути глядачем при формуванні нової європейської архітектури.
Мелоні говорить мовою інституційної Європи: мандат усіх держав-членів, авторитетна фігура, узгоджена позиція, координація зі США. Але під цією мовою видно жорсткішу реальність: у момент, коли дипломатія навколо України може зрушити, починається боротьба за те, хто сидітиме за столом.
Це особливо чутливо для Польщі. Дональд Туск уже висловлював невдоволення тим, що Варшава не була частиною лондонського формату. Для країни, яка прийняла мільйони українців, стала ключовим військово-логістичним тилом і живе під прямим тиском російської загрози, відсутність у таких розмовах виглядає політично неприродно.
Рим і Варшава в цьому питанні мають спільний інтерес. Обидві столиці підтримують Україну, але не хочуть, щоб майбутній мирний порядок у Європі формувався через неформальний директорат. Для них справа не лише в престижі. Йдеться про гарантії, кордони, оборону, міграцію, енергетику й довгострокову ціну можливої угоди з Москвою.
Формат E3 має очевидну силу: Велика Британія, Франція й Німеччина мають військову, дипломатичну та економічну вагу, без якої тиск на Росію був би слабшим. Але цей формат має й очевидну слабкість: він не є ЄС. Лондон уже поза Союзом, а Рим, Варшава, Мадрид, країни Балтії та Скандинавії не можуть бути зведені до ролі консультантів.
Для України ця суперечка має подвійний зміст. З одного боку, Києву потрібні швидкі рішення, зброя, ППО, санкції й дипломатичний тиск. Вузький формат іноді працює швидше, ніж двадцять сім столиць. З іншого боку, надто вузький формат може створити ризик домовленостей, які потім важко буде прийняти всій Європі.
Мелоні також наголосила на потребі сильнішої координації між Європою і США. Це ключове місце її заяви. У Вашингтоні увага коливається між Україною, Іраном, Близьким Сходом і внутрішньою політикою. Європа не може дозволити собі бути лише коментатором американської лінії, але й не може вести окрему гру без США.
Саме тому ідея єдиного європейського представника виглядає привабливою на папері. Вона могла б дати Москві зрозумілий сигнал: ЄС не розколотий, не дублює сам себе й не дозволяє Кремлю грати на різних амбіціях столиць. Але практично знайти таку фігуру буде важко.
Проблема не лише в персоналії. Хто матиме достатню довіру Києва, Парижа, Берліна, Рима, Варшави, Балтії й Вашингтона? Хто зможе говорити з Москвою без підозри у м’якості? Хто матиме мандат не просто слухати, а формулювати позицію? Європейська єдність часто розбивається саме об такі деталі.
Найближчі саміти лише посилюють цю напругу. З 15 до 17 червня лідери G7 мають зустрітися в Евіані, а 18–19 червня Європейська рада обговорюватиме Україну, Близький Схід, оборону, безпеку й глобальні економічні виклики. Це коротке дипломатичне вікно, у якому формат переговорів може стати не менш важливим, ніж їхній зміст.
На тлі війни між США та Іраном Мелоні окремо дала зрозуміти, що Європа має діяти гнучко: бути готовою послаблювати санкції, якщо Тегеран повертається до переговорів, і посилювати тиск, якщо він іде шляхом атак, мілітаризації та порушення міжнародних зобов’язань. Це той самий підхід, який Рим хотів би бачити і щодо Росії: дипломатія, але без наївності.
Для Москви європейська фрагментація завжди була перевагою. Кремль десятиліттями працював із різними столицями окремо, використовуючи енергетику, бізнес, страх перед ескалацією й відмінні історичні досвіди. Єдиний представник ЄС міг би частково закрити цей простір, але лише за умови, що за ним стоятиме реальна згода.
Для Києва головним запобіжником залишається принцип: жодних домовленостей про Україну без України. Але дедалі очевидніше й інше: жодного стійкого миру в Україні без Європи. Війна вже давно перестала бути лише українсько-російською кризою; вона стала перевіркою того, чи здатен континент діяти як політичний суб’єкт.
Заява Мелоні не створює нового формату автоматично. Вона відкриває суперечку, яку Європа більше не може відкладати. Якщо мирні переговори справді наблизяться, питання представництва стане питанням сили: хто формулює позицію, той впливає на межі можливого компромісу.
Італійська прем’єрка фактично попереджає союзників: мирний процес не можна будувати як закриту кімнату для кількох столиць. У війні, яка змінила всю Європу, вузький формат може бути корисним для швидкості, але небезпечним для легітимності. А мир, який не має легітимності, дуже швидко перетворюється не на завершення війни, а на пролог до нової кризи.
