У запорізьких полях, де кожен метр прострілюється російською артилерією, п’ятеро українок керують безпілотниками так само впевнено, як інші тримають автомат. Вони самі збирають боєприпаси, запускають FPV-дрони та вражають ворожі гаубиці, доводячи, що українські жінки на війні — не виняток, а необхідність.
Жіноча команда безпілотників Нацгвардії України, підрозділ Typhoon, стала першою повністю жіночою групою в нацгвардійських дронових підрозділах. Вони самостійно керують авто, тягнуть важке спорядження, будують укриття й працюють під тим самим вогнем, що й чоловіки. І ця реальність вже не повернеться назад.
Формально їхня історія почалася не в окопах, а в документах. Ще десять років тому жінки у війську були переважно медиками, зв’язківцями й кухарями. Заборона на бойові посади жінок позбавляла їх не лише статусу, а й соціальних гарантій. Законодавчі зміни 2016 року та повномасштабне вторгнення Росії зруйнували цю систему.
Перелам настав у 2022 році, коли Україна відкрила для жінок офіцерські та бойові посади. Вже на початку 2025-го в ЗСУ та Нацгвардії служили понад 70 тисяч жінок, з них близько 5,5 тисячі — у бойових підрозділах. Це не символічна присутність, а критичний кадровий резерв, без якого оборона України була б слабшою.
Олександра їде на військову позицію — Оксана Парафенюк
Командирка екіпажу Даша, позивний «Гілка», — показовий приклад змін. Вона прийшла у військо підготовленою: курси снайперів, тактична медицина, досвід роботи зі зброєю. Але в перший день повномасштабної війни у військкоматі на неї подивилися й вирішили: «медик». Її бойові навички стали видимими для системи лише з часом.
Даші знадобився майже рік, щоб дістатися до того, чим вона реально могла бути корисна — ударних безпілотників. За цей час Росія захопила її рідну Херсонщину, і вибір «або жертва, або хижак» став особистим. Так жінка, яка продавала дитячі товари, перетворилася на командира дронового екіпажу на найгарячіших ділянках фронту.
Сьогодні жіночий підрозділ Typhoon працює на Запорізькому напрямку, де дронова війна стала основою щоденних боїв. Жінки планують вильоти, готують вибухівку, аналізують російські позиції. Їхній удар по ворожій гаубиці — не просто вдалий епізод, а доказ, що жінки-військові можуть виконувати складні технічні завдання не гірше за чоловіків.
Олександра, Тетяна та Вікторія прийшли у військо з зовсім різних світів — мистецтво, журналістика, бухгалтерія. Але кожна з них, побачивши руїни Маріуполя, окупацію й щоденні обстріли, зробила однаковий вибір: служба в армії й участь у обороні України важливіші за комфортне цивільне життя. Їх мотивує не абстрактний патріотизм, а особиста відповідальність.
Їхні позивні теж показують внутрішню оптику. «Смаколик», «Титан», «Карма» — це не спроба копіювати чоловічу «брутальність», а власна мова присутності. Вони не намагаються бути «як чоловіки», вони солдати, які приносять у дронові підрозділи інший досвід, іншу дисципліну й інше розуміння командної роботи.
На екрані видно удар українського безпілотника — Оксана Парафенюк
Екіпаж "Тайфуна" вибухає від захоплення після свого першого удару з початку єдиної бойової операції — Шівон О'Ґрейді
Марина, у минулому циркова повітряна гімнастка, назвала себе «Весна». Вона повернулася із гастролей по Європі, де публіка продовжувала розважатися, поки Україна жила під ракетами. Для неї військова служба виявилася менш виснажливою, ніж чужий цирк: адже тут вона захищає свій дім, а не продає емоції стороннім.
Шлях кожної з них починався в змішаних підрозділах, де гендерна рівність існувала лише на папері. Дехто з чоловіків навчив їх водити пікапи по розбитих фронтових дорогах, працювати з FPV-дронами, тримати нерви під обстрілами. Інші — принижували, знецінювали або «жаліли», нав’язуючи допомогу там, де вона не потрібна.
Найбільш токсичною виявилася «галантність», яка прикривала недовіру. Коли жінці постійно намагаються понести рюкзак, посадити на найкраще місце, відпустити зі зміни раніше, це формує відчуття, що її місія — бути винятком, а не повноцінним бійцем. У дроновій війні така логіка небезпечна: там немає «легших» завдань.
Саме для того, щоб прибрати цю невидиму ієрархію, і було створено суто жіночий екіпаж Typhoon. Командування сприйняло це як експеримент, солдатки — як шанс працювати без постійного оцінювання через призму «жінка на війні». У підрозділі більше немає тих, хто «віддасть важку коробку», є лише ті, хто її несе.
Життя між фронтом і «домом» тут теж виглядає по-військовому. Їхня квартира — це бронежилети на стільцях, каски в коридорі, дронові детектори в кімнатах, поруч із шторками й парфумами. Це не романтика війни, а нова норма, де жіночий побут та бойові посади жінок злилися в єдину реальність фронтового тилу.
Щоденна дорога на позиції — окрема операція. Олександра веде пікап із системою радіоелектронної боротьби, інші стежать за детекторами дронів. Вони знають кожну яму, кожен поворот, місця, де можна зірвати грушу, й точки, де росіяни зазвичай ховають техніку. Кожен рейс — баланс між рутиною й ризиком.
Перші місяці служби в жіночому підрозділі були важкими ще й через техніку. Якість деяких дронів не витримувала реальних умов фронту: обрив зв’язку, падіння до цілі, нестабільний сигнал. Жінки-військові робили свою частину роботи ідеально, але на результаті це не завжди відбивалося. Фрустрація лише підсилювала бажання довести, що проблема не в них.
Тетяна (ліворуч) і Вікторія обіймаються після удару — Оксана Парафенюк
Лише восени, коли підрозділ отримав якісніші безпілотники, пазл склався. Підготовка боєприпасу, виставлення антени, контроль за повторювачами, виведення дрона в ціль — все це нарешті дало видимий результат. Знищена російська гаубиця стала не тільки військовим епізодом, а й символом: дронова війна — простір, де українки здатні задавати тон.
Після короткого святкування Даша повернула екіпаж до роботи. У цьому — ключова різниця між медійною картинкою й реальністю. За кожним влучним ударом стоять дні розвідки, невдалі вильоти, проблеми з обладнанням і фізичне виснаження. Жіночий підрозділ Typhoon не виняток, а квінтесенція цієї роботи.
Фраза Даші «ми не виграємо цю війну без жінок» — не лозунг для соціальних мереж, а тверезий висновок. Демографія, мобілізаційний ресурс, складність сучасної дронової війни — все це робить роль жінок у ЗСУ та Нацгвардії системним фактором. Без їх участі армія просто не витримає довгу війну проти Росії.
Після війни суспільство не зможе повернути жінок у довоєнні ролі. Досвід командування підрозділами, роботи з високоточними технологіями, управління ризиками — усе це сформує нову поколінську еліту. Вони вже зараз руйнують стереотипи про «жіночі» й «чоловічі» професії, як у війську, так і в цивільній економіці.
Для держави це сигнал до дії. Потрібні не лише красиві історії, а й системні рішення: прозорі правила кар’єрного зростання, адекватне екіпірування, гендерно нейтральні медичні та соціальні стандарти, від реабілітації до ветеранських програм. Якщо роль жінок у війні не буде закріплена в політиках, країна втратить унікальний людський капітал.
У міжнародному вимірі жінки з українських фронтів стають важливою частиною наративу про Україна проти Росії. Вони руйнують образ «слабкої жертви», показуючи Україну як суспільство, де і чоловіки, і жінки беруть на себе відповідальність за оборону. Це посилює аргументи Києва в дискусіях про озброєння, санкції й мирні формули.
Зрештою, жіночий дроновий екіпаж у Запорізькій області — це концентрат того, як змінюється сама природа війни. Тут перетинаються технології, гендерна рівність, дронова війна, питання мобілізації й післявоєнної відбудови. І якщо Україна справді хоче вистояти, їй доведеться прийняти просту формулу: перемога можлива лише тоді, коли жінки залишаються не «допоміжною силою», а повноцінними творцями цієї перемоги.
