Вистава «Mami» режисера Маріо Бануші заходить у Нью-Йорк як подія, що ламає звичні правила сприйняття. Це безсловесна вистава, де історія народжується з кадрів, тіл і пауз, а не з діалогів та пояснень.
У програмі Under the Radar, що зібрав міжнародні й експериментальні роботи, саме «Mami» задає тон сезону. Фестиваль Under the Radar розосереджений по майданчиках міста, і ця децентралізація підсилює відчуття живого театрального пульсу.
Покази «Mami» відбуваються на NYU Skirball у Нью-Йорку в перші дні фестивального марафону. Такий старт не випадковий: куратори підкреслюють, що робота Бануші відкриває глядачеві інший тип уваги, де важливі дрібні жести й ритм сцени.
Початок «Mami» — темрява, гавкіт собаки, крик породіллі у маленькому домі біля ґрунтової дороги. Далі — догляд за старенькою, годування з ложки, побутові деталі, які підважують романтику і показують крихкість людського життя.
У цій візуальній драматургії народження, дорослішання й старість стоять поруч, ніби в одному диханні. Бануші будує театр без тексту так, щоб сенс не «розказували», а щоб він з’являвся у глядача як спогад, сором або ніжність.
Ключ до «Mami» — тема материнства як обміну ролями: хтось годує, а потім його годують; хтось тримає, а потім його тримають. Ця логіка працює без підписів і моралей, бо зв’язок «опікун — опікуваний» впізнається тілом.
«Мамі», хіт Авіньйонського фестивалю у Франції минулого року, є імпортним виступом для «Under the Radar» цього року — Пінелопі Герасіму
Маріо Бануші — греко-албанський режисер, якому лише двадцять із хвостиком, але його мова вже виглядає зрілою. Він виріс між Грецією та Албанією, і ця подвійна оптика стала для нього джерелом образів і внутрішнього напруження.
Албанське дитинство, життя в селі, свічки під час відключень, близькість родини — усе це перетворюється в сценічні картинки. Еміграційна пам’ять у роботі Бануші не звучить лозунгом, вона відчувається як пил у повітрі й як світло в маленькому вікні.
Його принцип простий і жорсткий: слова можуть обмежувати. Саме тому він обирає безсловесний театр, де фантазія глядача не блокується реплікою. Мовчання тут не «порожнеча», а простір для власної історії кожного, хто дивиться.
Американський театр часто тримається на тексті, на логіці діалогу та сюжетних поворотах, що все пояснюють. «Mami» входить у цей контекст як антипод: без реплік, але з точним монтажем образів, який провокує не розуміння, а відчуття.
Успіх на фестивалі в Авіньйоні зробив «Mami» помітною для європейських кураторів, а тепер і для Нью-Йорка. Фестиваль в Авіньйоні любить ризик, і саме там робота Бануші закріпилася як одна з тих, про які говорять пошепки після показу.
Для Under the Radar такі проєкти — сенс існування: показати експериментальний театр не як клуб для своїх, а як мову, що здатна перетинати кордони. Після втрати старого «дому» фестиваль став мобільнішим і, парадоксально, гучнішим у місті.
Важлива деталь процесу Бануші — музика в репетиціях. Він працює через імпровізацію, задає теми, а актори знаходять рухи й стани, не знаючи фінальної «правильної» відповіді. Так народжується органіка, яку не намалюєш у сценарії.
Його метод схожий на кіномонтаж: перестав кадри — і змінилася історія. Режисер тримає у голові опорні точки, але дозволяє сцені розгортатися відкрито, ніби до останнього моменту можна знайти точніший ритм і чесніший жест.
Ціна такого пошуку висока: більшість матеріалу викидається. Бануші прямо говорить про радикальне «відсікання», бо зайвий образ убиває напругу. У театрі без тексту будь-яка зайва дія звучить голосніше, ніж зайва фраза у драмі.
«Mami» читається як поетична колажність: тут немає лінійного сюжету, зате є логіка снів і сімейних ритуалів. Глядач не отримує інструкцію, як «правильно» трактувати сцену, і в цьому криється її внутрішня свобода.
Ранні роботи Бануші теж оберталися довкола родини, втрат і жалоби. Тема скорботи не показана як мелодрама: це радше тиха механіка життя, коли турбота і виснаження йдуть поруч. Саме так приватне стає універсальним.
«Мамі» викликає асоціації з матерями та дітьми, юністю та старістю — Пінелопі Герасіму
Економіка сценічного простору в «Mami» майже аскетична, але насичена фактурами: світло, пил, вода, шкіра, тканина. Візуальна драматургія зібрана так, щоб тіло глядача реагувало раніше, ніж мозок встигне все пояснити.
Для Нью-Йорка ця робота цікава ще й тим, що кидає виклик місцевій звичці до «сенсу в словах». Тут сенс у тому, як рука торкається плеча, як ложка стукає об тарілку, як тиша після крику зшиває сцену сильніше за монолог.
Розмова про «Кубу наступною» чи про глобальні конфлікти сьогодні заповнює новини, але «Mami» працює в іншому масштабі. Вона повертає увагу до домашньої реальності, де історія політики все одно проходить через кухню, лікарню, темну кімнату.
У глядацькому досвіді «Mami» є ризик: комусь захочеться «пояснення», і його не дадуть. Але саме це й робить театр Бануші чесним: він не підсовує готовий висновок, він змушує прожити ситуацію і понести її з собою.
Питання, яке лишається після показу, просте й болюче: що ми робимо для тих, хто нас виростив, і що станеться, коли ролі поміняються. Материнство, дорослішання і старість у «Mami» з’єднані в одну нитку — без моралі, зате з точністю.
Якщо Under the Radar шукає нову енергію міжнародної сцени, то Маріо Бануші дає її саме так: мінімумом слів і максимумом присутності. І це сигнал на майбутнє: театр без тексту може стати однією з найвпливовіших форм розмови.
У підсумку «Mami» — не «дивний арт-об’єкт», а робота, що дисциплінує увагу і повертає людське в центр. Нью-Йорк отримує шанс побачити режисера на ранньому етапі, коли мова вже сформована, але ще не зацементована очікуваннями.
