Коли Дональд Трамп пообіцяв «зробити Венесуелу багатою», у Вашингтоні це прозвучало як тріумф. Захоплення диктатора Ніколаса Мадуро, за словами Трампа, нібито вже відкрило двері для десятків мільярдів доларів американського капіталу, який мав би швидко перетворити країну на історію успіху. Але венесуельський досвід свідчить: самі лише гроші ззовні ще ніколи не були гарантією процвітання.
У середині 1990-х Венесуела вже переживала щось подібне. Країна відкривала націоналізований нафтогазовий сектор для іноземних компаній, залучала капітал і технології. Тоді Каракас нагадував «золоту лихоманку» — житло було дефіцитом, бізнес зростав, а іноземні менеджери зліталися з усього світу. Проте цей підйом виявився крихким: у 1998 році ціни на нафту впали, бюджет не витримав, і соціальне невдоволення винесло на поверхню популізм.
За попереднім аналізом Дейком, головний урок венесуельської історії полягає в тому, що модель розвитку, побудована винятково на експорті сировини й іноземних інвестиціях, без інституційної рівноваги приречена на маятник — від буму до краху.
У 1970-х націоналізація нафтової галузі, яку часто критикують як антибізнесову, збіглася з різким зростанням цін на нафту. Тоді Венесуела пережила справжню «нафтову бонанзу»: сильна валюта, дешевий імпорт, високі темпи зростання. Президент Карлос Андрес Перес навіть отримав прізвисько творця «саудівської Венесуели». Але разом із доходами зросла й корупція, а держава роздулася до неефективних масштабів.
Коли ціни на нафту пішли вниз, країна знову увійшла в кризу. У 1990-х Перес вдруге прийшов до влади вже з іншим курсом — лібералізація, скорочення субсидій, приватизація та відкриття нафтового сектору для іноземців. Саме цю модель сьогодні фактично пропонує Трамп. Бізнес-клімат покращився, у Венесуелу зайшли транснаціональні компанії, будувалися заводи, готелі, інфраструктура.
Та під блиском інвестицій накопичувалося соціальне роздратування. Скасування субсидій на паливо викликало заворушення, зросла вартість життя, а державні програми підтримки населення були мінімальними. Економіка зростала, але вигоди концентрувалися у вузького прошарку. Для більшості венесуельців «реформи» означали затягування пасків.
Саме на цьому тлі з’явився Hugo Chávez. Він пообіцяв повернути нафтове багатство «народу» — і виграв вибори 1998 року. Парадоксально, але перші роки його правління економічно виглядали успішно. Ключовий чинник — стрімке зростання світових цін на нафту. Дохідна база різко розширилася, і держава змогла фінансувати соціальні програми, які реально відчули бідні й робітники.
Навіть великі корпорації фіксували пожвавлення: споживчий попит зростав, продажі били рекорди. У Каракасі відкривалися розкішні готелі, здавалося, що країна знову входить у фазу процвітання. Але фундамент був хитким. Чавес поступово витіснив технократів із державної нафтової компанії, замінивши їх лоялістами, централізував владу й підірвав інституційні стримувачі.
Коли наприкінці 2000-х ціни на нафту знову впали, система не витримала. Поєднання популізму, корупції та управлінської деградації призвело до колапсу. Націоналізація іноземних активів відлякала інвесторів, а економіка занурилася в затяжну кризу, кульмінацією якої стали роки правління Мадуро.
Сьогодні Венесуела — країна, де більшість населення пережила понад десятиліття різкого падіння рівня життя. І тут виникає ключове питання: чи здатні нові іноземні інвестиції, навіть у великих обсягах, змінити цю реальність? Багато експертів сумніваються. За нинішніх умов додаткові нафтові доходи можуть лише зміцнити позиції еліт, не торкнувшись системної бідності.
Окремий фактор — ціна на нафту. Сьогодні вона тримається близько $60 за барель, що значно нижче рівнів «золотих років» Чавеса. Більше того, сам Трамп не приховує бажання знизити світові ціни, що прямо суперечить обіцянці швидкого збагачення Венесуели. Без цінового підйому нафтовий сектор не здатен генерувати надприбутки, навіть за умови притоку капіталу.
Держсекретар Marco Rubio заявляв, що США контролюватимуть майбутні нафтові доходи, аби вони працювали на школи й лікарні. Але скептики нагадують: без підзвітної, демократичної влади будь-який контроль легко обходиться, а кошти осідають у корупційних схемах.
У цьому сенсі венесуельський кейс — застереження не лише для Каракаса, а й для Вашингтона. Зовнішнє втручання може створити вікно можливостей, але не замінить внутрішніх реформ. Як показує історія, країна функціонувала найкраще тоді, коли поєднувалися три чинники: високі ціни на нафту, інвестиції та відносно інклюзивний розподіл доходів.
Без цього «трикутника» обіцянки перетворюються на риторику. Венесуела вже переживала і націоналізацію з бумом, і лібералізацію з інвестиціями, і популізм із соціальними програмами. Кожен із цих етапів давав короткостроковий ефект, але жоден не створив стійкої моделі розвитку.
Тому заява Трампа про «швидке збагачення» виглядає радше політичним меседжем, ніж економічною стратегією. Як зауважують експерти, справжній прорив можливий лише за умови формування демократичних інститутів, боротьби з корупцією та справедливого доступу громадян до національного багатства.
Історія Венесуели — це не просто нафтова сага. Це хроніка втраченої довіри між державою та суспільством. Без її відновлення навіть десятки мільярдів доларів інвестицій ризикують стати ще одним розділом у довгому списку змарнованих шансів.
