Візит Володимира Путіна до Китаю, який у Кремлі розглядали як одну з найважливіших міжнародних подій останнього часу, не приніс Росії бажаного результату у стратегічному енергетичному питанні. Попри гучні заяви про «безмежне партнерство» між Москвою та Пекіном, китайський лідер Сі Цзіньпін не дав чіткої згоди на будівництво нового масштабного газопроводу «Сила Сибіру-2».
Саме цей проєкт російська влада вважає одним із ключових для майбутнього своєї газової галузі після різкого скорочення експорту до Європи. Кремль сподівався, що новий трубопровід дозволить перенаправити значну частину російського газу на китайський ринок та компенсувати втрати від санкцій і руйнування багаторічних енергетичних зв’язків із країнами Заходу.
За задумом Москви, «Сила Сибіру-2» мала б щороку постачати до Китаю близько 50 мільярдів кубометрів природного газу. Це практично співставно з обсягами, які Росія раніше експортувала до деяких європейських держав до початку повномасштабної війни проти України.
Втім, під час переговорів у Пекіні сторони так і не змогли досягти остаточних домовленостей щодо запуску проєкту. Речник Кремля Дмитро Пєсков після зустрічі був змушений визнати, що конкретних термінів реалізації газопроводу наразі немає. За його словами, сторони нібито мають «загальне розуміння» щодо основних параметрів проєкту, маршруту та механізму будівництва, однак багато деталей ще залишаються неврегульованими.
Подібні заяви лише підкреслили головне — Китай не поспішає брати на себе зобов’язання, які можуть зробити його критично залежним від російських енергоресурсів. Пекін продовжує діяти прагматично та максимально використовує нинішню слабкість Росії для отримання вигідніших умов співпраці.
Аналітики звертають увагу, що ситуація навколо «Сили Сибіру-2» стала своєрідним показником реального балансу сил між Москвою та Пекіном. Якщо раніше Кремль намагався позиціонувати партнерство з Китаєм як союз рівних держав, то нині дедалі очевидніше, що Росія поступово переходить у роль молодшого партнера, який дедалі сильніше залежить від економічної та політичної підтримки КНР.
Для Москви запуск нового газопроводу має не лише економічне, а й політичне значення. Після втрати значної частини європейського ринку Росія опинилася у складній ситуації: експорт енергоресурсів, який роками був основою наповнення бюджету, різко скоротився. Саме тому Кремль намагається прискорити переорієнтацію на азійські ринки, насамперед на Китай.
Однак Пекін не демонструє готовності поспішати. Китай уже отримує російський газ через газопровід «Сила Сибіру-1» і зацікавлений у збільшенні поставок саме через існуючу інфраструктуру, а не через будівництво нового надзвичайно дорогого та тривалого проєкту. За оцінками експертів, реалізація «Сили Сибіру-2» може зайняти від восьми до десяти років і потребуватиме колосальних фінансових витрат.
На тлі економічних труднощів Росії Китай отримує вигідну переговорну позицію. Пекін може диктувати умови щодо ціни на газ, маршрутів постачання та фінансових параметрів угоди. Для Кремля це означає дедалі більшу залежність від одного великого покупця.
Водночас між Росією та Китаєм залишаються й приховані суперечності. Західні аналітики зазначають, що Москва дедалі більше занепокоєна роллю китайських компаній як великих постачальників компонентів для українських безпілотників. Саме ці поставки, за оцінками експертів, допомогли Україні суттєво наростити виробництво дронів за останній рік. При цьому сама Росія також залежить від китайських технологій та електроніки, що створює для Кремля додаткові ризики.
Попри відсутність прориву у газових переговорах, Путін та Сі Цзіньпін традиційно виступили зі спільною критикою політики США та Заходу. У спільних заявах сторони засудили «односторонню гегемонію» та заявили про намір поглиблювати стратегічне партнерство між двома країнами.
Однак за гучними політичними деклараціями дедалі помітніше проглядається прагматичний підхід Китаю. Пекін намагається зберігати баланс: з одного боку — підтримувати економічні зв’язки з Росією та отримувати вигоду від дешевих енергоресурсів, а з іншого — уникати надмірної конфронтації із Заходом і не потрапляти під масштабні санкції.
Для Путіна нинішній візит до Китаю став уже 25-м за час його перебування при владі. Це вкотре демонструє, наскільки важливим для Кремля залишається китайський напрямок. Проте результати переговорів показали, що навіть у відносинах із найближчим стратегічним партнером Росія дедалі частіше змушена погоджуватися на правила гри, які визначає Пекін.
Історія з «Силою Сибіру-2» може стати символом нової реальності для російської економіки. Москва прагне знайти альтернативу європейському ринку та зміцнити союз із Китаєм, але Пекін не поспішає рятувати Кремль і насамперед відстоює власні інтереси. Саме тому майбутнє масштабного газового проєкту поки залишається невизначеним, а Росія продовжує втрачати можливості швидко компенсувати наслідки міжнародної ізоляції.