Протести в Ірані, що спалахнули наприкінці грудня 2025 року, швидко вийшли за межі «ринкової» паніки. У містах — від Тегерана до великих регіональних центрів — люди вийшли через ціни й зарплати, але дедалі частіше звучать гасла проти режиму.
Пусковий механізм зрозумілий: економічна криза, яку громадяни відчувають щодня. За оцінками, іранський ріал у 2025 році втратив близько половини вартості до долара, а інфляція наприкінці року перевищувала 40%. Це боляче б’є по імпорті, ліках і продуктам.
Важливо, що перші хвилі організовувалися не лише студентами, а й торговцями та базарами — тобто тими, хто відчуває курс і дефіцит миттєво. За попереднім аналізом Дейком, коли «вулиця» з’єднується з малим бізнесом, протест стає стійкішим: він має і мотивацію, і мережі поширення.
Ескалацію пришвидшив інтернет-блекаут. Моніторингові групи та медіа фіксували загальнонаціональне вимкнення мережі на тлі зростання демонстрацій — так влада ускладнює координацію протестів і збір доказів порушень прав людини.
Попри відключення, з’являлися відео пожеж біля держоб’єктів і сутичок у різних містах. Сам факт підпалів і вуличних боїв став для влади аргументом «про саботаж», але для протестувальників — ознакою масштабу та відчаю, коли інші канали впливу не працюють.
Ще одна лінія — цифри жертв і затриманих. Amnesty та Human Rights Watch повідомляли про смертельні випадки, поранення і масові довільні арешти, зокрема неповнолітніх. Паралельно HRANA називала тисячі затриманих і десятки загиблих, зазначаючи, що незалежна перевірка в умовах цензури обмежена.
На цьому тлі Алі Хаменеї зайняв максимально жорстку позицію: пообіцяв «не відступати», назвав частину учасників «вандалами» та звинуватив їх у прагненні «сподобатися» Дональду Трампу. Це зміщує рамку з «економічних претензій» у «зовнішню змову».
Іранська верхівка паралельно натякає на «нульову толерантність» до «саботажників». У логіці системи це небезпечний сигнал: під таку категорію легко підвести широку палітру дій — від підпалу до участі в мітингу, а отже, підвищується ризик показових вироків.
Президент Масуд Пезешкіан на початку кризи подавав сигнали про діалог і визнання «легітимних» скарг, але в іранській моделі влади ключові рішення — у руках Верховного лідера та силового блоку. Тому «м’яка» риторика уряду не гарантує м’якої практики на вулиці.
В економічному сенсі причина не зводиться до одного курсу. Санкції США та ЄС, пов’язані з ядерною програмою Ірану, роками стискали фінансові можливості, а внутрішні дисбаланси й корупційні ризики робили удар по домогосподарствах сильнішим. У такій сумі «винний» завжди виглядає ближчим, ніж «геополітика».
Додатковим каталізатором стали регіональні потрясіння та війна з Ізраїлем, яку оглядачі пов’язують із новим навантаженням на бюджет і страхами нових ударів. В умовах війни люди гостріше оцінюють пріоритети влади: витрати назовні починають сприйматися як пряме вилучення з кишені.
Показово, що у свідченнях і репортажах фігурують політичні гасла на кшталт «Смерть диктатору» та вимоги зміни режиму. Це означає, що протестний наратив перестав бути «про ріал» — він стає «про право на майбутнє» і про відповідальність верхівки.
Зовнішній фактор теж грає двосічно. Трамп публічно заявляв про готовність «допомогти» протестувальникам у разі летальної сили, але такі сигнали часто полегшують Тегерану таврування будь-якої опозиції як «інструмента США». Це може демобілізувати частину поміркованих.
У короткостроковій перспективі найбільш імовірний сценарій — посилення репресій: масові арешти, локальні «зачистки», розширення цифрової цензури. Інтернет-блекаут у таких системах часто є передвісником силового розгону, бо знижує видимість подій для світу.
У середньостроковій перспективі все впирається в економічні «запобіжники»: чи знайде влада ресурси для стабілізації цін, курсу та імпортних ланцюгів. Якщо інфляція й падіння купівельної спроможності триватимуть, навіть найжорсткіший контроль не поверне довіру.
Окремий ризик — «ефект множення» трагедій. Коли в суспільстві накопичуються історії про смерті протестувальників, побиття і виривання людей із домівок, протест стає не лише політичним, а й моральним. Тоді компроміс дорожчає для обох сторін.
Висновок на зараз: протести в Ірані — це не разова хвиля, а симптом кризи легітимності, де економіка підсвітила слабкі місця держави. Якщо влада обирає лише силовий розгін, вона може тимчасово «зачистити» площі, але не вирішить питання ріала, інфляції та довіри.