Московський суд заочно заарештував Жанну Нємцову — доньку вбитого російського опозиційного політика Бориса Нємцова. Підставою стала її участь у роботі Фонду Бориса Нємцова за свободу, який російська влада раніше внесла до переліку «небажаних організацій».
Нємцова залишила Росію у 2015 році після вбивства батька й відтоді живе та працює в Європі. Того ж року вона стала співзасновницею фонду, зареєстрованого в Німеччині. Організація займається підтримкою демократичних ініціатив, збереженням політичної спадщини Бориса Нємцова та допомогою російському громадянському суспільству.
Росія оголосила фонд «небажаною організацією» у 2024 році, фактично заборонивши його діяльність усередині країни. Відтоді будь-яка співпраця з ним може стати підставою для кримінального переслідування, а фінансування чи організація його роботи — для багаторічного ув’язнення.
Як раніше оцінював Дейком, російське законодавство про «небажані організації» давно перестало бути лише юридичним механізмом контролю над іноземними фондами. Воно перетворилося на систему дистанційного тиску, яка дозволяє порушувати справи проти емігрантів, громадських діячів і політичних опонентів незалежно від того, де вони перебувають.
Сама Жанна Нємцова відреагувала на рішення суду іронічно. Вона наголосила, що фонд було створено в Німеччині, де він офіційно зареєстрований і продовжує працювати. Її реакція лише підкреслила розрив між російською судовою практикою та реальними можливостями Москви домогтися її арешту за кордоном.
Втім, символічний характер такого рішення не робить його безпечним. Заочний арешт створює формальну основу для міжнародного розшуку, ускладнює пересування та підвищує ризики під час відвідин держав, які мають тісні правові або політичні зв’язки з Росією.
Головна функція таких справ полягає не лише в покаранні конкретної людини. Вони мають демонстративний ефект: будь-яка участь у незалежній політичній, правозахисній чи освітній діяльності може бути оголошена злочином, навіть якщо ця діяльність відбувається поза межами Росії.
Борис Нємцов був одним із найвідоміших критиків Володимира Путіна. Його застрелили 27 лютого 2015 року на Великому Москворецькому мосту неподалік Кремля. На момент убивства політик працював над матеріалами про участь російських військових у війні проти України.
У 2017 році російський суд визнав винними у вбивстві п’ятьох вихідців із Чечні, які, за версією слідства, діяли за грошову винагороду. Однак замовники та організатори злочину так і не були встановлені, а соратники Нємцова від самого початку називали розслідування неповним.
Саме тому справа проти його доньки має особливе політичне значення. Вона продовжує не лише репресивну логіку російської держави, а й боротьбу з пам’яттю про опозиційного політика, чия смерть стала символом остаточного згортання відкритої політичної конкуренції в країні.
Фонд Бориса Нємцова став одним із головних інститутів, що зберігають його спадщину за межами Росії. Через освітні програми, публічні дискусії та підтримку громадських ініціатив він підтримує політичний простір, який усередині країни майже повністю знищено.
Оголошення фонду «небажаним», а тепер і переслідування його співзасновниці демонструють, що російська влада прагне контролювати не лише чинну опозицію, а й саме право на альтернативну історичну пам’ять. У цій системі небезпечною стає не тільки політична діяльність, а й збереження імені людини, яку держава не змогла викреслити з суспільної свідомості.
Заочний арешт Жанни Нємцової навряд чи приведе її до російської в’язниці. Але він чітко показує напрям розвитку репресивної політики: кордони більше не обмежують переслідування, а кримінальне право дедалі частіше використовується як інструмент політичної помсти.
Російська держава не змогла встановити замовників убивства Бориса Нємцова, але через одинадцять років після його смерті переслідує його доньку за роботу фонду, створеного на його честь. У цій послідовності й полягає головний зміст справи — влада карає не за злочин, а за збереження пам’яті, яку вона так і не змогла контролювати.
