9 червня Верховна Рада має розглянути законопроєкт №13165–2, який офіційно подається як документ щодо вдосконалення процедури перевірки суддів на доброчесність. Проте його зміст уже викликав серйозну критику з боку представників громадського сектору та антикорупційних організацій. На їхню думку, запропоновані зміни не лише не посилюють контроль над судовою системою, а й створюють додаткові можливості для уникнення відповідальності.
Особливо гостро ця ініціатива сприймається на тлі нових подій у справі колишнього голови Верховного Суду Всеволода Князєва, який визнав свою провину у корупційному злочині та отримав реальний термін ув’язнення. На фоні найбільшого корупційного скандалу в історії українського правосуддя спроба пом’якшити механізми контролю за суддями виглядає щонайменше суперечливою.
Сьогодні кожен суддя щороку подає декларацію доброчесності. У цьому документі він підтверджує, що його спосіб життя відповідає офіційним доходам, що він не ухвалював рішень в умовах конфлікту інтересів, не вчиняв дій для набуття громадянства іншої держави та не допускав інших порушень, які можуть поставити під сумнів його репутацію.
Теоретично цей механізм мав би бути ефективним інструментом контролю. Проте на практиці система працює вкрай слабко. Однією з головних причин є те, що Вища кваліфікаційна комісія суддів не може самостійно ініціювати перевірку декларації. Для початку процедури необхідна скарга або повідомлення. Водночас самі декларації фактично приховані від суспільства, хоча закон передбачає їхню відкритість. У результаті виникає парадоксальна ситуація: громадяни не бачать декларацій, не можуть виявити порушення та, відповідно, не мають підстав для звернення.
Не менш серйозною проблемою є чинне формулювання відповідальності. Наразі покарання можливе лише за умисне внесення неправдивих відомостей. Для судді така норма стає зручною лінією захисту. Достатньо заявити, що інформацію було внесено помилково, питання неправильно зрозуміли або певні дані просто забули зазначити. Довести умисел у таких випадках надзвичайно складно.
Навіть якщо неправдиві відомості вдавалося встановити, наслідки часто залишалися символічними. Покарання обмежувалося попередженням або доганою, що фактично означало тимчасове позбавлення частини доплат до посадового окладу.
Одним із найпоказовіших прикладів стала історія судді Великої Палати Верховного Суду Ольги Ступак. Під час розслідувань було встановлено, що вона не вказала фактичне користування великим будинком під Києвом площею близько 380 квадратних метрів. Суддя стверджувала, що нерухомість належить свекрусі, а сама лише іноді навідує родичку. Однак матеріали розслідування свідчили, що будинок був придбаний за кошти її родини, а сама суддя користувалася ним протягом багатьох років.
Попри встановлені обставини, притягнути Ступак до відповідальності не вдалося. Вища рада правосуддя дійшла висновку, що доказів умисної брехні недостатньо. Цей випадок став одним із найяскравіших прикладів того, наскільки складно сьогодні домогтися реального покарання за недостовірні відомості в деклараціях.
Саме тому міжнародні партнери України неодноразово рекомендували посилити механізм перевірки суддівських декларацій. Зокрема, йшлося про запровадження відповідальності не лише за умисну брехню, а й за грубу недбалість під час заповнення документів.
Однак нова редакція законопроєкту, на думку його критиків, рухається у протилежному напрямку.
Головна претензія полягає в тому, що проблема відповідальності залишається невирішеною. Суддя, як і раніше, зможе посилатися на помилку, забудькуватість або неправильне розуміння питання. Таким чином механізм уникнення відповідальності фактично зберігається.
Крім того, законопроєкт значно звужує період, який може охоплювати перевірка. Якщо зараз окремі відомості аналізуються за весь період професійної діяльності або життя кандидата, то нова редакція обмежує багато питань лише одним звітним роком.
Такий підхід викликає численні запитання. Наприклад, якщо суддя відвідував Росію або тимчасово окуповані території кілька років тому, але вперше подає декларацію пізніше, ця інформація може залишитися поза увагою перевіряльників. Хоча подібні факти можуть мати важливе значення для оцінки доброчесності та незалежності судді.
Ще одним суперечливим нововведенням є обмеження строків перевірки шістьма місяцями. Якщо за цей час процедура не буде завершена, інформація про можливі порушення автоматично вважатиметься непідтвердженою. На думку критиків, така норма відкриває можливості для затягування процесів та створення штучних перепон під час перевірок.
Не менше запитань викликає виключення з декларацій блоку, пов’язаного з відповідністю способу життя офіційним доходам. Саме аналіз походження майна та фінансових ресурсів традиційно вважається одним із ключових інструментів виявлення корупційних ризиків.
Автори змін пропонують передати цю функцію Національному агентству з питань запобігання корупції. Проте експерти нагадують, що агентство фізично не здатне оперативно перевіряти величезний обсяг декларацій усіх суддів країни. Більше того, чинна практика демонструє, що навіть виявлені порушення далеко не завжди завершуються реальною відповідальністю.
Окрему тривогу викликає пропозиція перевіряти факти корупційних правопорушень лише після набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Фактично це означає відмову від використання матеріалів слідства та іншої інформації на ранніх етапах. Критики вважають, що такий підхід позбавляє систему можливості виявляти проблеми заздалегідь і перетворює перевірки на формальність.
Із переліку питань також пропонується вилучити теми, пов’язані з порушенням присяги, втручанням у правосуддя, люстраційними обмеженнями та участю суддів у справах проти учасників Революції Гідності. Саме ці обставини багато експертів вважають важливими індикаторами доброчесності та незалежності представників судової влади.
Додаткові побоювання викликає і доля перевірок родинних зв’язків суддів. Новий механізм не дає чіткої відповіді, хто саме контролюватиме цю сферу. Тим часом наявність родичів у судах, правоохоронних органах, органах влади чи адвокатурі може створювати конфлікти інтересів та впливати на неупередженість ухвалення рішень.
Ще одна спірна норма стосується заборони використання інформації від анонімних заявників. Формально це має скоротити кількість безпідставних звернень. Однак противники ініціативи зазначають, що в багатьох регіонах люди побоюються відкрито скаржитися на суддів через можливий тиск або наслідки для себе. У результаті важлива інформація може взагалі не потрапити до поля зору контролюючих органів.
Найсерйознішим аргументом критиків законопроєкту залишається його можливий вплив на відносини України з європейськими партнерами. Європейська комісія та Венеційська комісія неодноразово наголошували на необхідності посилення контролю за доброчесністю суддів, особливо після корупційного скандалу навколо колишнього керівництва Верховного Суду.
За оцінками експертів, ухвалення закону в нинішньому вигляді може поставити під загрозу отримання близько 700 мільйонів євро фінансування в межах програми Ukraine Facility. Для країни, яка продовжує масштабні реформи та потребує міжнародної підтримки, така перспектива виглядає надзвичайно чутливою.
Проте фінансовий аспект — далеко не єдина проблема. Не менш важливим залишається питання довіри громадян до судової системи. Кожен випадок, коли реформа виявляється лише формальною зміною законодавства без реальних наслідків, посилює скептицизм суспільства та підриває віру в здатність держави боротися з корупцією.
Після справи Князєва багато хто очікував посилення контролю над суддівським корпусом та появи нових механізмів відповідальності. Натомість парламенту пропонують законопроєкт, який, на думку його критиків, може суттєво послабити наявні перевірки. Саме тому майбутнє голосування може стати одним із найважливіших тестів на готовність влади проводити реальні, а не декларативні реформи судової системи.
