Дональд Трамп знову повернув тему завершення російсько-української війни у центр глобальної політики. Перед вильотом до Китаю президент США заявив, що кінець війни «вже дуже близько» і що Вашингтон нібито здатен довести переговорний процес до результату. Формулювання прозвучало впевнено, але без конкретики — без часових рамок, без опису параметрів можливого миру і без відповіді на ключове питання: якою саме може бути ціна такого врегулювання.
Останні місяці Трамп дедалі частіше будує зовнішньополітичний образ навколо ролі посередника, який здатен завершувати великі конфлікти швидше за традиційну дипломатію. Для Білого дому це не лише міжнародний сюжет, а й внутрішньополітичний ресурс. Мирна угода щодо України в американській логіці вже перетворилася на елемент великої передвиборчої конструкції — символ сили, ефективності й здатності «повернути контроль» над глобальною нестабільністю.
Втім сама війна давно вийшла за межі політичних декларацій. Лінія фронту залишається жорсткою, російська армія продовжує тиск на сході, а Україна наполягає на незмінності базових принципів: жодних територіальних поступок і жодного перегляду суверенітету. За попереднім аналізом «Дейком», саме ця фундаментальна несумісність позицій залишається головною перешкодою для будь-якого швидкого компромісу, навіть якщо дипломатичний тиск з боку великих держав посилюватиметься.
Показовою стала й коротка відповідь Трампа на запитання щодо можливого «порозуміння» з Кремлем стосовно Донбасу. Президент США відкинув припущення, що Росія повинна отримати весь регіон у межах майбутньої угоди. Це формально знімає частину побоювань Києва та європейських союзників, однак не пояснює, як саме Білий дім бачить механіку компромісу між сторонами, чиї позиції залишаються майже несумісними.
Саме Донбас залишається головним вузлом війни. Для Кремля контроль над окупованими територіями — не лише військова, а й політична необхідність. Відмова від заявлених цілей означала б стратегічну поразку після років мобілізації, економічних витрат і переорієнтації російської держави на воєнну модель. Для України ж будь-яке юридичне чи політичне визнання втрати територій створює ризик довготривалої нестабільності та руйнує принцип післявоєнної безпеки в Європі.
На цьому тлі дедалі важливішими стають сигнали з самої Європи. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський припустив, що Кремль починає тверезіше оцінювати власні ресурси та тривалість війни. Такі оцінки свідчать про зміну настроїв у частини європейських столиць: замість очікування швидкого перелому дедалі більше уваги приділяється питанню виснаження Росії — економічного, військового й політичного.
Проте навіть якщо Москва поступово входить у фазу стратегічного перевантаження, це не означає готовності до поступок. Російська політична система історично демонструвала здатність довго утримувати конфлікти у «замороженому» або напівактивному стані, використовуючи їх як інструмент тиску. Саме тому будь-які заяви про «близький мир» без чіткої архітектури домовленостей поки більше нагадують політичне позиціонування, ніж реальний прорив.
Для України нинішній етап є особливо чутливим. Київ намагається одночасно втримати підтримку Заходу, не допустити нав’язування невигідного миру та зберегти стратегічну суб’єктність у переговорах, які можуть активізуватися вже найближчими місяцями. Заява міністра закордонних справ Андрія Сибіги про відсутність територіальних поступок фактично окреслює межу, за яку українська дипломатія не готова заходити навіть під тиском союзників.
Трамп, своєю чергою, дедалі активніше формує образ людини, здатної домовитися з усіма — і з Москвою, і з Києвом, і з Пекіном. Але саме російсько-українська війна показує межі персональної дипломатії у XXI столітті. Тут конфлікт уже давно визначається не лише політичними амбіціями лідерів, а й питаннями територій, безпеки, історичної пам’яті, ресурсів та майбутнього європейського порядку.
Тому головне питання зараз полягає не в тому, чи наближається мир, а в тому, який саме мир може виявитися прийнятним для сторін і чи не стане спроба швидкого врегулювання початком нового циклу нестабільності. Саме від відповіді на це питання залежатиме не лише доля війни, а й конфігурація безпеки у Європі на наступні десятиліття.