Трибуна Генасамблеї ООН цього року стала не майданчиком згуртування, а детектором розбіжностей. Дональд Трамп, виступивши без чіткої дорожньої карти реформ, поставив під сумнів користь Організації, зосередившися на докорах попередникам і партнерам.
У центрі — теза про «бездіяльність» ООН у війнах Гази, Судану, України. Президент зводив роль інституцій до «порожніх слів», водночас приписуючи собі врегулювання конфліктів. Така риторика б’є по легітимності багатосторонності в очах аудиторії.
Ключовий розлом — заміна санкцій логікою тарифів. Білий дім знов натякнув: «повні й потужні» мита проти Росії можливі лише після повної відмови Європи від нафти РФ. Це переносить тягар дій на союзників і тисне на європейську енергобезпеку.
Посил на адресу союзників, що визнають палестинську державність, був жорстким. Вашингтон демонструє розбіжність зі спільнотою, яка шукає «дві держави» як рамку для деескалації. Тим часом ізраїльсько-палестинський конфлікт лише загострюється.
На українському напрямку прозвучали запевнення в обороні «кожного дюйма» НАТО, але без нових інструментів тиску на Кремль. Від санкційного треку президент відійшов, поклавши акцент на торгові бар’єри й імпортні потоки нафти до Азії.
Є ідейний контраст із Антоніу Гутеррешем. Генсек ООН говорив про «світ у хаосі», потребу довіри, кліматичну політику та UN80 — проект раціоналізації структури. Це спроба дати інституційну відповідь там, де лунає політичний скепсис.
Такий дисонанс інтерпретують у Пекіні, Москві, Тегерані як «вікно можливостей». Зменшення участі США у програмах і фінансуванні посилює прагнення автократій переписати норми — від прав людини до стандартів кібербезпеки та штучного інтелекту.
Європа ж опинилася між молотом безпекових загроз і ковадлом економіки. Пакети санкцій ЄС тиснуть на РФ, але американська ставка на тарифи зміщує фокус з фінансових мереж на товарні потоки — там маневрують Індія й Китай як покупці нафти.
Промова торкнулася й біологічної й ядерної тематики. Лунали сигнали про контроль озброєнь і БЗЗ, але без деталі інспекцій чи прозорості. На тлі вимог до Ірану і суперечок щодо New START, довіра до режимів нерозповсюдження лишається крихкою.
Натовпідхід США нині декларативно оборонний, та практично — умовний. Тарифи проти РФ «після» дій Європи — це політика з відкладеним спуском. Для Києва це означає: ставка на власну спроможність плюс багатоканальна дипломатія з G7, G20.
Генасамблея виявила нову лінію розлому щодо палестинської державності. Франція, Британія, Канада, Австралія рухаються до визнання. США заперечують, вважаючи крок «нагородою» для ХАМАС. Ризик — подальша ерозія трансатлантичного консенсусу.
Для Близького Сходу це створює два паралельні треки: гуманітарний тиск на Газа City і політичний — на контури «двох держав». Без синхронізації з Вашингтоном ініціативи Парижа і Ер-Ріяда ризикують лишитися в режимі «символізму без важелів».
НАТО тим часом дебатує повітряні інциденти з РФ над Балтикою. Риторика Лондона й Варшави жорстка, але Трампові меседжі зводять відповідь до «обережної готовності». Це підвищує ціну помилки й випробовує статтю 4 як інструмент деескалації.
«Яка мета Організації Об’єднаних Націй?» — запитує Трамп. Він стверджує, що все, що робить ця організація, це пише «листи з різкими формулюваннями» та говорить «порожніми словами» — Вінсент Альбан
Варіант «тарифної війни» з Москвою має побічні ефекти. Він стимулює сірі маршрути й «змійки» танкерів і не б’є по технологіях подвійного призначення так, як фінсанкції. РФ адаптує логістику швидше, ніж переозброює промисловість під мита.
Економічний блок виступу наголошував на зростанні бірж і «поверненні виробництв додому». Проте ринки мінливі, а деглобалізація б’є по ланцюгах вартості союзників. ЄС, Канада, Японія рахують витрати «френдшорингу» під політичний цикл США.
Комунікаційно промова спиралася на контраст: «ми діємо — ООН мовчить». Але реальність складніша. Миротворчі мандати, санккомітети, технічні агенції працюють повільно, проте стабілізують ризики. Демонтаж довіри — це довга інвестиція в хаос.
Для України уроки прямі. По-перше, посилювати коаліцію в радах і комітетах ООН, граючи нормами міжнародного права та документуванням злочинів. По-друге, диверсифікувати підтримку через ЄС, Японію, Канаду, формалізуючи багаторічні пакети.
По-третє, продовжувати інтеграцію оборонного виробництва з Заходом. Якщо донорська модель змінюється, Україні потрібні передоплачені лінії для ППО, РЕБ, БПЛА. Вікно фінансування через Європу й МФО ще відкрите — ним треба скористатися швидко.
По-четверте, інформаційний трек. На ГА ООН вирішують не лише резолюції, а й наративи. Аргумент «ми захищаємо міжнародне право, а Росія руйнує його» має підкріплюватися кейсами судів, репарацій, реєстру збитків, відстежуваними санкціями.
Щодо ШІ й кіберрегулювання: вакуум норм — шанс для авторитарних стандартів. Україна може стати коініціатором правил використання ШІ у військових системах і захисту критичної інфраструктури, щоб не залишати майданчик Пекіну й Москві.
Кліматична політика — ще один фронт легітимності. Аргумент «енергетична безпека проти декарбонізації» треба міняти на «військова стійкість через енергоефективність і ВДЕ». Це зменшує вразливість до терору і вирівнює переговорні позиції.
Повернімося до питання «навіщо ООН?». Відповідь прагматична: це єдиний глобальний форум, де можна системно тиснути на агресора й будувати коаліції під репарації. Іншої сцени з критичною масою держав і процедур просто не існує.
Чи є у США стратегія реформ? Публічно — ні. Без дорожньої карти UN80 з американським підписом порожнечу заповнять ті, хто знижує планку прав людини, підміняє міжнародне право «суверенною доцільністю» і блокує прозорість стандартів.
Союзникам варто зменшити три тертя: тарифна політика проти санкцій, державність Палестини і розподіл витрат на оборону. Можливий компроміс — секторальні санкції плюс «мульти-тариф» на енергетику, прив’язаний до прозорого моніторингу.
Для Києва критичне — не бути заручником чужих спорів. Безпека має виходити з трьох «Р»: ресурси, ритм, результат. Ресурси — фінансування й зброя; ритм — стабільні поставки; результат — відновлена спроможність ППО і ударних засобів на дальності.
Промова Трампа не закрила двері багатосторонності, але грюкнула ними достатньо гучно, щоб усі відчули протяг. У такій протязі слабшають інституції, сильнішає сила. Відповідь — кристалізація коаліцій, де правила підтверджуються діями щодня.
Символічно, що в той самий день Рада Безпеки знову зіштовхнулася з вето по Газі та Україні. Це не новина, але нагадування: реформи потрібні не в словах, а в процедурах. І тут США можуть не руйнувати, а модерувати — якщо захочуть.
Фінальний висновок простий. ООН — не панацея й не ворог. Це інструмент, ефективність якого залежить від політичної волі лідерів. Якщо Вашингтон хоче результату, йому варто не лише ставити питання «навіщо ООН», а пропонувати відповідь «як саме».
