Найбільший у світі стягувач боргів
Після завершення Другої світової війни архітекторами глобальної фінансової системи стали Міжнародний валютний фонд та Сполучені Штати Америки. Саме вони визначали правила гри для держав, які опинялися у фінансовій скруті. Однак у ХХІ столітті на геополітичній шахівниці з’явився новий гравець, чия стратегія поєднує масштаб, швидкість і жорсткий розрахунок.
Йдеться про Китай і його амбітну ініціативу «Один пояс, один шлях», відому також як BRI. За десять років у межах цієї програми було профінансовано понад 20 тисяч інфраструктурних проєктів – від портів і залізниць до електростанцій та автошляхів. Загальний обсяг виділених коштів сягнув 1,3 трлн доларів. Для багатьох країн це виглядало як історичний шанс на розвиток.
Лідер КНР Сі Цзіньпін позиціонував «Один пояс, один шлях» як взаємовигідну модель співпраці. Китайські банки заходили туди, де західні інституції роками вагалися або висували складні умови щодо реформ, прозорості й екологічних стандартів. Пекін пропонував швидкі гроші, мінімум політичних застережень і готовність будувати «під ключ».
Проте за фасадом партнерства дедалі частіше проступає інша реальність. За даними дослідницької компанії AidData, 80% китайських кредитів у 2023 році припадали на країни з уже складним фінансовим становищем. Сукупна непогашена заборгованість перед Китаєм без урахування відсотків оцінювалася у 1,1 трлн доларів. У 2025 році щонайменше 75 держав мали виплатити Пекіну 22 млрд доларів.
Аналітики дедалі частіше говорять про трансформацію ролі Китаю: якщо раніше він виступав передусім банкіром для країн, що розвиваються, то тепер стає одним із найбільших у світі стягувачів боргів. Масштабні інфраструктурні проєкти нерідко виявляються економічно сумнівними, а кредити – жорстко прив’язаними до китайських підрядників, обладнання та умов.
Центральна Азія: між інвестиціями та залежністю
Центральна Азія стала одним із ключових регіонів для експансії китайського капіталу. За останнє десятиліття обсяг прямих інвестицій КНР тут майже подвоївся – з 19,6 млрд доларів у 2016 році до 35,9 млрд на середину 2025-го. Близько 90% коштів спрямовано в Казахстан, Узбекистан і Туркменістан.
Найбільшу увагу Пекін приділяє Узбекистану. За десять років інвестиції зросли у 35 разів. Причини очевидні: масштабний внутрішній ринок, демографічний потенціал і поступова лібералізація економіки. Китайський бізнес активно заходить у сировинний сектор, енергетику та переробну промисловість.
Водночас у Киргизстані та Таджикистані ситуація значно складніша. Борг Киргизстану перед Китаєм зріс до 4 млрд доларів, а в Таджикистані майже половина суверенного боргу припадає саме на Пекін. Обидві країни неодноразово вдавалися до реструктуризації, однак це лише тимчасово полегшувало навантаження.
Особливу тривогу викликає ризик втрати контролю над стратегічними активами. Приклад 99-річної оренди порту Хамбантота у Шрі-Ланці після боргових труднощів став символом того, як інфраструктура може перетворитися на інструмент геополітичного впливу. Для Киргизстану й Таджикистану такими активами можуть стати гідроелектростанції та контроль над водними ресурсами регіону.
Казахстан, Туркменістан і Узбекистан поки що перебувають у кращій позиції завдяки диверсифікованим економікам і доходам від експорту нафти й газу. Проте навіть у них існують так звані «приховані борги» держкомпаній, що можуть стати серйозним викликом у разі падіння прибутковості проєктів.
Африка: інфраструктура ціною суверенітету?
В Африці вплив Китаю зростає з тривожною швидкістю. Китайські компанії активно інвестують у літієві родовища в Намібії, Зімбабве та Малі, забезпечуючи контроль над критично важливими ресурсами для «зеленої» енергетики.
Показовим є приклад Кенії. Будівництво залізничної лінії SGR між Момбасою та Найробі фінансувалося на 90% китайським банком. Проєкт створив тисячі робочих місць і забезпечив мільйони перевезень, однак працює зі збитками, які перевищили 200 млн доларів. Державний аудитор попереджав про ризик втрати контролю над портом Момбаса у разі неспроможності обслуговувати борг.
За даними Chatham House, китайські кредитори становлять 12% зовнішнього боргу Африки, який за два десятиліття зріс більш ніж уп’ятеро. Критики називають цю модель неоколоніалізмом нового типу: без прямого політичного управління, але з глибоким економічним проникненням.
Водночас Пекін наголошує, що будує дороги, мости та електростанції там, де Захід роками лише обіцяв допомогу. Під час пандемії Китай дозволив низці найбідніших країн відтермінувати виплати. Однак це не скасовує головного питання: чи не стає розвиток занадто дорогим, якщо ціною є стратегічна залежність?
Європа, Латинська Америка та український вимір
У Латинській Америці Китай активно співпрацює з Кубою та Венесуелою, інвестуючи в енергетику й купуючи нафту. Це не лише економіка, а й геополітика – формування альтернативних центрів сили поза впливом Вашингтона.
В Європі особливу роль відіграє Угорщина. За останнє десятиліття товарообіг між країнами зріс на 73%, а Будапешт став плацдармом для китайських виробників електромобілів. Перед візитом Сі у 2024 році Угорщина отримала кредит на 1 млрд євро для фінансування інфраструктурних проєктів.
Україна також має власний досвід співпраці з китайськими кредиторами. У 2012 році Державна продовольчо-зернова корпорація України залучила 1,5 млрд доларів кредиту від China Exim Bank під державні гарантії для постачання кукурудзи до Китаю. Компанія увійшла в дефолт, а боргове навантаження фактично лягло на державний бюджет.
У 2022 році Міністерство фінансів сплатило 87,6 млн доларів за цим зобов’язанням. Уряд заявив про намір обслуговувати борг до 2027 року. Цей приклад демонструє, що навіть країни з аграрним потенціалом і стратегічним значенням можуть опинитися у складній фінансовій пастці через непродумані рішення.
Китайська кредитна експансія – це не просто історія про гроші. Це історія про вплив, ресурси й контроль над майбутнім. Для одних держав вона стала шансом на розвиток, для інших – випробуванням економічного суверенітету. І головне питання залишається відкритим: чи здатні країни, що розвиваються, використати китайські інвестиції для власного зростання, не потрапивши у фінансову залежність, яка може визначити їхню долю на десятиліття вперед?
