Українська оборонна промисловість за роки великої війни перетворилася на один із найбільш динамічних секторів економіки. Десятки мільярдів доларів інвестицій, величезний попит із боку фронту та необхідність постійно адаптувати озброєння до нових умов спричинили справжній технологічний вибух.
Проте сьогодні перед галуззю постала проблема, здатна загальмувати навіть найперспективніші розробки. Україні дедалі більше бракує людей, які здатні ці технології створювати.
Підприємства відкривають нові виробничі лінії, отримують замовлення, розробляють нові типи безпілотників та інших систем, але фізично не встигають виконувати всі запити. Причина проста й водночас надзвичайно складна — дефіцит кваліфікованих кадрів.
За даними Bloomberg, ситуація вже настільки серйозна, що окремі оборонні компанії почали шукати спеціалістів, які вже вийшли на пенсію, та пропонувати їм повернутися до роботи.
І це, мабуть, один із найбільш промовистих симптомів кадрової кризи, з якою зіткнулася українська оборонна галузь.
Дрони розвиваються швидше, ніж встигають готувати людей
Сучасна війна змінюється буквально щомісяця. Те, що ще недавно вважалося передовою технологією, сьогодні може виявитися недостатньо ефективним.
Безпілотники постійно модернізуються, змінюються системи зв'язку, навігації та протидії радіоелектронній боротьбі. Виробникам потрібно швидко створювати нові конструкції, випробовувати їх, виправляти недоліки та запускати у серійне виробництво.
На фронті немає можливості чекати роками, поки ринок праці підготує необхідну кількість інженерів.
Головний операційний директор BlueBird Tech Юрій Фарапонов розповів, що його компанія вже змушена відмовлятися від виконання деяких запитів із фронту через нестачу інженерів.
Це показує головну суперечність українського оборонно-технологічного сектору: виробничі можливості можуть зростати швидше, ніж людський потенціал, необхідний для їхнього розвитку.
За одного спеціаліста готові платити утричі більше
Дефіцит кадрів закономірно призводить до жорсткої конкуренції між компаніями.
Віцепрезидент Національної асоціації підприємств оборонної промисловості України Сергій Висоцький навів показовий приклад. За його словами, нещодавно одна з компаній переманила менеджера з виробництва, запропонувавши йому зарплату, яка втричі перевищувала попередню. Крім того, новий роботодавець погодився оплачувати житло спеціаліста.
Для оборонного сектору це вже не виняток, а частина нової реальності.
Підприємства змушені конкурувати не лише за замовлення, інвестиції чи технології. Вони конкурують за людей.
І якщо фахівець володіє рідкісними знаннями, його цінність на ринку може бути величезною.
Керівниця оборонного напряму рекрутингового агентства Lobby X Марта Хрип’як описує ситуацію як своєрідний «внутрішній канібалізм»: компанії знову і знову звертаються до одних і тих самих людей та використовують усі можливі способи, щоб переманити їх до себе.
Фактично український оборонний сектор опинився в ситуації, коли кадровий резерв значно менший за потреби галузі.
Кого Україні бракує найбільше
Проблема полягає не просто в загальній нестачі працівників.
Зварювальників, складальників та інших робітників можна відносно швидко навчити виконувати конкретні операції. У деяких випадках підготовка людини для складання безпілотників займає лише кілька тижнів.
Але створення нової технології — зовсім інший процес.
Тут потрібні роки освіти та практичного досвіду.
За словами представників галузі, найбільше бракує розробників апаратного забезпечення, фахівців із радіочастот і антен, інженерів, технологів та керівників виробництва.
Окремо гострою є потреба у фахівцях із хімії, необхідних для роботи у відповідних виробничих напрямках.
Генеральна директорка CORE Team Анна Король зазначає, що кількість спеціалістів поступово зростає завдяки перепідготовці людей. Однак проблема в іншому: оборонна промисловість розширюється набагато швидше.
Тобто навіть якщо система освіти та професійної перепідготовки працює, вона просто не встигає за темпами розвитку галузі.
Україна повертає досвід, який уже вважали втраченим
На цьому тлі особливо показовою стала тенденція до повернення на роботу пенсіонерів.
Компанії починають шукати досвідчених спеціалістів, які свого часу залишили виробництво, але досі володіють знаннями, яких практично немає у молодших поколінь.
Це стосується насамперед інженерів, технологів, виробничих менеджерів та інших людей із багаторічним практичним досвідом.
У мирний час такий кадровий резерв міг би залишатися поза активним ринком праці. Але війна змінила правила.
Сьогодні кілька десятиліть професійного досвіду можуть виявитися критично важливими для підприємства, яке має за лічені місяці запустити нове виробництво або масштабувати вже наявне.
Фактично Україна змушена використовувати кожен доступний ресурс людського капіталу.
Освіта не встигає за війною
Кадрова проблема сформувалася не за один день.
Ще до початку повномасштабної війни технічна та професійно-технічна освіта поступово втрачала популярність. Значна кількість українських спеціалістів виїжджала за кордон у пошуках кращих умов праці та вищих доходів.
Тепер оборонна промисловість потребує саме тих професій, які тривалий час не користувалися достатньою популярністю.
Університети після початку великої війни почали відкривати або відновлювати освітні програми, пов'язані з оборонними технологіями. Проте результат такої роботи неможливо отримати миттєво.
Інженера не можна підготувати за кілька місяців так само, як оператора складальної лінії.
Для появи сильного фахівця потрібні роки навчання, лабораторної роботи, практики та професійного досвіду.
А фронт потребує нових технологій уже зараз.
Саме ця різниця між швидкістю війни та швидкістю підготовки кадрів стає одним із найбільших викликів для українського оборонного виробництва.
Зарплати зростають, але людей усе одно не вистачає
Майже дев'ять із десяти компаній, опитаних CORE Team, протягом останнього року підвищували зарплати, щоб залучити працівників.
Підприємства намагаються переманювати фахівців одне в одного, пропонують кращі умови, шукають українців за кордоном і намагаються повернути їх до країни.
Окремі спеціалісти з рідкісними навичками можуть одночасно отримувати пропозиції від кількох виробників.
Однак навіть високі зарплати не здатні миттєво створити нових інженерів.
Це принципова відмінність кадрового дефіциту в оборонній промисловості від звичайної нестачі працівників.
Якщо підприємству потрібні додаткові складальники, їх можна навчити відносно швидко.
Але якщо потрібен фахівець, здатний спроєктувати складну електронну систему, розробити апаратну частину чи організувати масштабування технологічного процесу, гроші самі по собі проблему не вирішують.
Навіть цивільні працівники йдуть збирати дрони
Навантаження на підприємства настільки велике, що працівники змушені виконувати завдання, які безпосередньо не відповідають їхнім основним посадам.
За словами Марти Хрип’як, коли компанії потрібно терміново виконати замовлення, до складання дронів або пакування відправлень можуть залучати навіть бухгалтерів та HR-фахівців.
Тобто межа між «посадовими обов'язками» та необхідністю допомогти виробництву фактично стирається.
Причому робота в оборонній галузі має додатковий фактор ризику: підприємства можуть зазнавати ударів.
Це також впливає на бажання людей працювати в секторі.
У липні вакансії оборонно-технологічних компаній на DOU в середньому отримували лише від 1,5 до 3,8 відгуку. Для порівняння, цивільні вакансії у сфері розробки програмного забезпечення могли отримувати десятки відгуків.
Тобто оборонні компанії конкурують не лише між собою, а й із цивільним технологічним сектором, який пропонує працівникам інші умови та рівень ризику.
Українська зброя стала технологічним полігоном для світу
Парадокс полягає в тому, що одночасно з кадровою кризою українська оборонна промисловість стала одним із найбільш інноваційних секторів країни.
Українські інженери змушені створювати рішення в умовах, коли технології змінюються безпосередньо під впливом бойового досвіду.
Інші країни уважно стежать за цими процесами та починають запозичувати українські технологічні рішення.
Саме тому кадрова проблема має значення далеко за межами окремих підприємств.
Якщо українська компанія не може вчасно знайти інженера, це може означати не просто незаповнену вакансію. Це може означати затримку нової розробки, повільніше масштабування виробництва або неможливість швидко відповісти на зміни, які відбуваються на полі бою.
Найцінніший ресурс — не обладнання, а люди
Україна може залучати інвестиції, закуповувати обладнання, будувати нові виробничі приміщення та створювати сучасні лабораторії.
Але без людей, які здатні всім цим користуватися, технологічний потенціал залишатиметься нереалізованим.
Саме тому повернення пенсіонерів до роботи — це не просто цікава деталь кадрового ринку. Це сигнал про масштаб проблеми.
Досвідчених фахівців настільки мало, що компанії готові шукати їх серед людей, які вже завершили професійну кар'єру.
Паралельно Україна має вирішувати набагато ширше завдання: створювати умови для підготовки нового покоління інженерів, розвивати технічну освіту, стимулювати студентів обирати складні спеціальності та повертати українських професіоналів із-за кордону.
Бо війна майбутнього — це не лише кількість вироблених дронів.
Це швидкість, із якою країна здатна придумати нову технологію, перевірити її, вдосконалити та поставити на виробництво.
А для цього потрібні люди.
І якщо українська оборонна промисловість сьогодні змушена буквально полювати на інженерів, переманювати керівників виробництва за потрійні зарплати та повертати спеціалістів із пенсії, це означає, що кадровий ресурс став одним із найважливіших фронтів технологічної боротьби.
