Історія сержанта Сергія Тищенка — бойового медика, який провів 472 дні поспіль у фронтовому бункері, — стала концентрованим прикладом системної проблеми української армії: надто довгі ротації. Вона оголює не героїку, а ціну кадрового дефіциту й війни дронів, де заміна людей перетворюється на ризиковану операцію.
Тищенко розповідає, що очікував місяць-два, як у попередніх виїздах, але замість цього прожив понад рік під землею, у сирості, без свіжого повітря і без сонячного світла. Психологічне виснаження він описує прямо: найважче — усвідомлення, що «ти просто рахуєш кожен день» і не знаєш, коли це закінчиться.
Військові експерти вказують, що такі ротації б’ють по моралі й підвищують ризик психологічних травм, що в перспективі саме й поглиблює нестачу людей через вигорання, втечі або непридатність до служби. Армія визнає проблему і заявляє про намір її виправляти, але темп війни та втрати роблять це складним.
Ключовим каталізатором стала «війна дронів». Коли безпілотники висіють у небі постійно, будь-який рух до позиції легко виявляється, а підвезення їжі, води чи боєприпасів стає або неможливим, або смертельно небезпечним. Саме тому укриття, яке раніше було тимчасовим, перетворюється на довгострокову «капсулу виживання».
Тищенко потрапив на позицію в Донецькій області у липні 2024 року, і з самого початку не мав чіткого строку перебування. Бригада підтвердила, що тривалість ротацій наперед не визначають. На практиці це означає, що боєць заходить на фронт без зрозумілої дати виходу, а отже — без базового психологічного «якоря».
Військова кашкетка, що належала сержанту Тищенку. Його призвали на рік війни, і він працював бойовим медиком — Саша Маслов
Після атаки 16 вересня на їхню позицію, коли загинули люди і не прийшло підкріплення, стало ясно: «немає ким замінити». Це фраза, яка в реальності вирішує все — вона пояснює, чому ротація перетворюється на марафон і чому бойова стійкість починає залежати не від планів штабу, а від фізичних меж людини.
Побут під землею описаний без прикрас: низькі ходи, волога, холод, спальники замість матраців. Спочатку вони могли діставатися до точки з інтернетом і телефонувати сім’ї, але з посиленням атак у 2025 році вихід з бункера став фактично самогубством. Вікно закрили, і сонце зникло на місяці — час відмірювали за годинником у телефоні.
Постачання перетворилося на «логістику дронами»: батареї, консерви, готові каші скидали з повітря. Це працює як тимчасове рішення, але воно не замінює нормальну ротацію і не вирішує головного — людина залишається в пастці, під постійним ризиком ударів гранатами, вибухівкою й наближенням противника до траншей.
Фізичні наслідки теж типові для таких умов: слабшають м’язи, з’являється біль у спині, ноги «не тримають» після виходу. Коли він нарешті вибирався, перші метри назовні стали випробуванням: 500 ярдів ривка до позиції з інтернетом і далі виснажливий шлях, коли «ноги були як вата», але треба було йти без зупинок.
Після повернення додому Тищенко швидко «переключився» на цивільну реальність, але це не означає, що наслідків немає. Навіть деталь про те, як він мружився від світла, підкреслює, наскільки неприродним був цей досвід. Сім’я буквально не відпускала його з поля зору — типова реакція близьких, які пережили довгу невідомість.
Сержант Тищенко з донькою Анікією та дружиною Оксаною минулого місяця — Саша Маслов
Держава нагородила його званням Героя України, і командир називає його «справжнім патріотом», визнаючи, що така ротація нетипова, але «не поодинока» через інтенсивні бої та кадровий голод. Тут важливо не плутати нагороду з нормалізацією: відзначення подвигу не робить практику правильною.
Найгостріша частина історії — його сумнів у військовій доцільності. Він прямо ставить питання: якщо все контролюють дрони і ти не можеш активно діяти, чи є сенс, щоб люди «сиділи в ямі» місяцями. Це не скарга, а оцінка нової війни, де утримання позиції часто перетворюється на виживання під спостереженням і ударами.
Цей кейс важливий для майбутнього не як «сенсація», а як маркер, що армії потрібні структурні зміни. Без прогнозованих ротацій, без резервів особового складу і без системної протидії дронам такі історії повторюватимуться, а значить — зростатимуть втрати не лише від ворожого вогню, а від виснаження.
Є й політичний висновок: проблема ротацій не вирішується лише мотивацією чи героїзмом. Вона вирішується людьми, підготовкою, логістикою, управлінням, технікою і правилами. Якщо цього не зробити, війна буде «з’їдати» кадровий ресурс швидше, ніж його можна поповнювати.
Історія Тищенка закінчується не фіналом, а циклом: він знову на службі, у Слов’янську, лікує евакуйованих з фронту і знову не знає, скільки триватиме нова ротація. Це і є головна тривога: навіть після 472 днів у бункері система не гарантує, що наступний цикл буде людянішим.
