Україна може отримати значно більше, ніж просто готові винищувачі від західних партнерів. Йдеться про створення в країні власних виробничих і ремонтних потужностей для іноземних бойових літаків. Такий сценарій уже закладений у контракти на постачання авіаційної техніки, повідомив командувач авіації Повітряних сил ЗСУ полковник Олександр Дяків.
За його словами, великі міжнародні авіаційні концерни, які готові постачати Україні бойові літаки, також погоджуються допомагати з локалізацією виробництва. Це означає принципову зміну підходу: Україна прагне не залишатися лише кінцевим отримувачем дорогої техніки, а поступово стати державою, здатною самостійно обслуговувати, ремонтувати та в перспективі виробляти значну частину необхідних компонентів.
«Великі концерни, які готові поставляти нам літаки, готові робити локалізацію виробництва в Україні, вони готові нам допомагати», — заявив Дяків.
Однак реалізація цього задуму має одну фундаментальну умову — безпеку. І саме вона сьогодні залишається головним бар'єром для масштабного перенесення авіаційних виробничих потужностей на українську територію.
Чому виробництво літаків в Україні — це значно більше, ніж ремонт
На перший погляд може здатися, що локалізація — це просто створення кількох ремонтних підприємств. Насправді йдеться про набагато ширший процес.
Сучасний винищувач — це складна система, яка складається з тисяч компонентів. Його експлуатація потребує спеціального обладнання, інженерів, технічного персоналу, запасних частин, програмного забезпечення, діагностичних комплексів та постійного контролю. Чим більша частина цього ланцюжка перебуває безпосередньо в Україні, тим менше країна залежить від логістики через кордон.
Для держави, яка веде масштабну війну, це має критичне значення.
Якщо кожна серйозна несправність літака вимагає відправлення техніки за кордон, виникають додаткові ризики, витрати та втрати часу. Якщо ж ремонтні центри та необхідна частина виробничої бази знаходяться в Україні, цикл відновлення техніки можна суттєво скоротити.
Більше того, локалізація створює основу для накопичення власної технологічної компетенції. Інженери та підприємства отримують можливість працювати безпосередньо з передовими авіаційними системами, освоювати нові технології та поступово збільшувати перелік операцій, які можна виконувати всередині країни.
Саме тому слова Дяківа про те, що відповідні положення вже прописані в контрактах, мають стратегічне значення.
Головна проблема — не технології, а безпека
Водночас Україна не може просто привезти дороге обладнання, побудувати цехи й розпочати масштабне виробництво. Будь-яка велика авіаційна база є потенційно важливою ціллю для ударів.
Командувач авіації прямо пояснив, чому перенесення потужностей зараз потребує особливої обережності.
За його словами, немає сенсу створювати великі підприємства для ремонту літаків у регіонах, куди можуть діставати засоби повітряного нападу. Він окремо згадав навіть західні області України, зокрема Ужгород, Чернівці та Львів.
Це показує масштаб проблеми. Навіть географічна віддаленість від лінії бойового зіткнення вже не є достатньою гарантією безпеки для стратегічних об'єктів.
Тому локалізація, очевидно, розвиватиметься поступово. Україна має створити таку модель, за якої авіаційна інфраструктура буде максимально розосередженою, захищеною та здатною працювати навіть в умовах постійної загрози ударів.
Для цього можуть знадобитися не лише укриття, але й розподіл виробничих процесів між різними майданчиками. Окремі компоненти можуть виготовлятися в одному місці, технічне обслуговування здійснюватися в іншому, а найбільш критичні операції — виконуватися на захищених об'єктах.
Gripen: перший великий крок
Одним із ключових напрямків розвитку української винищувальної авіації має стати шведський JAS 39 Gripen.
У травні Швеція оголосила про продаж Україні перших винищувачів. Очікується, що на початку 2027 року Повітряні сили мають отримати перші 16 машин модифікації C/D.
Далі планується поява нових Gripen E. До 2030 року Україна має отримати ще 22 сучасні винищувачі цієї версії.
Водночас ці цифри можуть бути лише початком. Загалом Україна розглядає можливість отримання близько 150 Gripen. При цьому постачання, за оцінками експертів, відбуватиметься не одним масштабним замовленням, а кількома партіями.
Це важливо не лише з точки зору кількості літаків. Великий парк Gripen автоматично створює потребу в довгостроковій інфраструктурі — навчанні персоналу, технічному обслуговуванні, ремонті, запасних частинах і відповідній промисловій базі.
Саме тут локалізація може перетворити закупівлю винищувачів на значно масштабніший технологічний проєкт.
Rafale відкриває ще один напрямок
Ще одним важливим елементом майбутньої української авіації можуть стати французькі Rafale.
У липні президент Франції Еммануель Макрон заявив про плани передачі Україні цих винищувачів, а також ліцензії на французькі ракети. За його словами, перші літаки мають з'явитися в українському небі у 2028–2029 роках.
Таким чином, Україна поступово формує майбутню систему бойової авіації, яка спиратиметься на сучасні західні платформи.
Але отримати літак — це лише перший етап. Значно важливішим завданням на роки вперед стане створення всієї екосистеми навколо нього.
Україні потрібні фахівці, ремонтні центри, виробництво компонентів, запаси озброєння, сучасна авіоніка, системи діагностики та захищена інфраструктура. Без цього навіть найсучасніший винищувач залишатиметься складною імпортною системою, експлуатація якої значною мірою залежить від партнерів.
Локалізація здатна поступово змінити цю ситуацію.
Україна хоче не просто отримати літаки
Найважливіше у заяві командувача авіації полягає саме в тому, що локалізація вже не виглядає далекою теоретичною перспективою. За його словами, відповідні положення внесені до контрактів, які Україна вже має на постачання іноземних літаків.
Це означає, що партнери погоджуються дивитися на Україну не лише як на державу, якій потрібна військова допомога, а й як на потенційного учасника виробничого та технологічного ланцюга.
У довгостроковій перспективі це може мати наслідки далеко за межами військової авіації.
Розвиток авіаційного виробництва означає нові робочі місця, підготовку інженерів, розвиток машинобудування, електроніки, матеріалознавства та інших високотехнологічних галузей. Водночас Україна отримує шанс зберегти й примножити власну авіаційну школу, яка має тривалу історію.
Проте поспішати з масштабним будівництвом у нинішніх умовах небезпечно. Спочатку необхідно створити відповідне безпекове середовище, здатне гарантувати збереження людей, обладнання та технологій.
Саме тому майбутнє української військової авіації залежатиме не тільки від кількості отриманих Gripen чи Rafale. Не менш важливим стане питання, де і як ці літаки ремонтуватимуться, модернізуватимуться та забезпечуватимуться необхідними компонентами.
Якщо Україна зможе пройти цей шлях, закупівля іноземних винищувачів стане не просто придбанням готової зброї. Вона може стати фундаментом для створення нової української авіаційної промисловості — технологічної, сучасної та значно менш залежної від закордонної логістики.
І саме ця перспектива може виявитися не менш важливою, ніж самі літаки, які одного дня з'являться в українському небі.
